Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст.. Антология

Чтение книги онлайн.

      Ходить дівчина, по покою ходить,

      Вельми ся тужить по жовніру, як горлиця,

      Ще й ручейки ломить, слізойки ронить:

      – А хто ж моє серденько з жалю укоїть?

      Ой якби хто знав, як же мі нудно,

      Що мені з милим говорити трудно.

      Ой трудно, трудній же буде,

      Коли його довго не буде.

      Ми ж бо любились півтора року,

      Покіль не знали вороги збоку.

      Ой як пізнали, розклеветали,

      Бодай од Бога щастя не мали!

      Дівонька тяженько в здихає,

      Що свого дружбойка не має.

      Краси з личенька іспали, чорні очі заплакали,

      Нехай тая нужа, що ходиш недужа, що то за причина?

      Чом очі рубойком криєш,

      Чом дрібні сльозойки сієш?

      Нехай, прошу, буду знати, чого плачеш, в якій страті,

      Не туж головойки, знайдем способойки,

      Порадимся з собою.

      Ой дружбо ж, дружбойку мій любий,

      З недолі я плачу, не згуби,

      В любість ти-сь ме вправив красну, одказував, що мій власний,

      Тепер в дорожойку, в свою сторонойку

      Од'їхав мій сподар.

      Батьковий і материн синець,

      Назвався родом волинець.

      Казала-м му, сиротойка: далекая дорожойка,

      Забудеш любості, а він по щирості

      Обіцявся повернути.

      Звіриламся йому була,

      Що-м його кріпко любила,

      Він те всейко поприймавши і од'їхав, не казавши.

      Ні сам не буває, ні знати не дає,

      А я, сирота, в тужості.

      Не дам я сердейку волі,

      Не буде знати недолі,

      Бо так уміють любості, хотя й хто прийме і в гості,

      За вірного слугу має взамін тугу,

      Але треба терпіти.

      Два місячейки минули, як мі обіцявся вернути,

      Тепер юж більш, ніж годойка, ох лихая пригодойка,

      Чом знати не даєш, чом не прибиваєш

      До мене, дівойки.

      Терплячим в нагородойку

      Дає Бог всім за службойку,

      Терплю, а Богу молюся, буде він мій, не журюся,

      Коли мні з ним жити, буде Бог судити, Бог отим нех радить.

      Жаль серденьку, що тя не видаю,

      Вдень і вночі о тобі гадаю.

      Да пішов би я вночі, не маю помочі,

      Боюся блуду для страшного суду.

      Ах, серденько, не лякайся суду,

      Коли тебе не побачу, то серденько знуджу.

      Серцем засмучуся, з твару[7] а ізмінюся,

      Гди ж тя не видаю, тяженько зітхаю.

      Ах, серденько, скажи мені правду,

      Коли мене не кохаєш, іншу собі знайду.

      Чи ж би я казала, коли б не кохала,

      Бог того СКАЧАТЬ