Чорний хліб. Фоззі

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ голови, але більшість просто фіксував поглядом – знайомі чи незнайомі, тверезі чи п’яні, безпечні чи зальотні?

      – Гагри просто, – сказав Олексій Ігнатович, проводжаючи поглядом старшу дочку Піткіна, яка йшла назустріч із подругою, – дівчина за останній сезон виросла, раптом перетворившись із бридкого каченяти на чаплю, яку мама випустила з дому в короткій спідниці, ледь не шортах.

      – Це точно, – відповів Чижов, і, як з’ясувалося, він теж усе бачив. – Петрову скажи, дочка доходиться в трусах: весь рецидив облизується, шкода буде дівку.

      Олексій погодився, уявно занотувавши собі це питання, але спитав про інше:

      – Так а чого не в нас збори?

      – Ну, ЧП ж по їхній частині, не по нашій. Якби на копальнях щось таке або не повернувся хтось, а так – чиста уголовщина.

      – Все одно не розумію, а навіщо їм ви?

      – Вона ж по нам числиться, нагороджували стільки разів, от і поради сподіваються. Або щоб ніби я вирішив, а вони під козирок.

      Олексій Ігнатович сумно похитав головою, заклав руки за спину й спробував змінити тему на щось більш приємне:

      – Так а що з відрядженням вашим?

      – Їду, але треба документи подавати, допуск отримати.

      – Таки в Америку?

      – Так, перший секретар збирає делегацію, місто-побратим у нас буде.

      – Сан-Франциско? – помічник грайливо повернувся до Чижова, наче Малюк, який перепитує в тата-Свантесона, чи правда, що в них відтепер буде собака. Чижов посміхнувся:

      – Ні, Бетел. Там не по золоту побратим, по корінних.

      – Як-як?

      – Бе-тел!

      – Як Бетельгейзе? Що ще за Лас-Вегас?

      – Та через протоку… Таке саме гімно.

      Вони підійшли до масивної будівлі відділку міліції й вступили у великі дерев’яні двері, які відкрилися, чинячи спротив. Сержантик на прохідній підскочив, побачивши шановних гостей, віддав честь і натиснув якусь кнопку, що відізвалася в глибинах будівлі класичним довгим «кряяя».

      Вони зайшли за решітку, що відділяла залу від коридору, і повернули праворуч, у напрямку кабінету Лебедєва, де й було призначено зустріч. Їхні кроки були єдиним джерелом звуку – у відділку порожньо, з огляду на час це й зрозуміло – установа вже відпочивала, а тих, хто загуляє, сюди не заводять, для цього є окреме приміщення, що ховається від сторонніх очей на подвір’ї, між відділком і гаражем. Це логічно і зручно: якщо з КПЗ лунатимуть якісь зайві звуки, завжди можна завести машину – тутешні кадри трималися своєї старої віри не менш міцно за деяких чукчів.

      Лебедєв був у себе – читав газету й пив чай, зрозуміло, що із залізної кружки. Він подивився поверх окулярів на представників геологорозвідувального управління, широко всміхнувся й посунув газету від себе:

      – Заходьте, товариші, заходьте.

      Усмішка здавалася щирою, але чогось у ній не вистачало СКАЧАТЬ