Чорний хліб. Фоззі

Чтение книги онлайн.

      – Тивик[2], – наказала вона й присіла. Він сів напроти, поклав перед собою невеличку сокиру, закурив папіросу й заговорив. Виходило, що Омрин узяв із собою двох студентів, по десять рублів з кожного. В поміч пішли Теюттін та Роптин, не той, що старий, а молодий, пастух.

      Вони відійшли на човні Омрина, недалеко, і підбили невеличку нерпу. Але один з тих студентів так хотів на тюленя чи моржа, що пішли далі. І ще далі, аж поки не знайшли кілька сивучів. Обрали найменшого, відігнали решту й почали його гарпунити. Вони б упоралися, але Омрин так хотів зробити це яскраво, що не втримався в човні, не встигнувши навіть гарпуна встромити.

      Той студент, що хотів на моржа, робив «чік-чік» (Теюттін показав руками, як саме), і Лилєкей зрозуміла, що йшлося про фото. Омрин так любив фотографуватися – коли випадала нагода й заможні заїжджі, він обов’язково вдягав усе красиве й народне, щоб його сфотографували, і завжди просив, щоби картки йому надіслали в місто, до запитання, на пошту.

      За його словами виходило, що Омрин сам помилився, що сам винен – хизувався, аби добре вийти на цій картці… Лилєкей важко зітхнула: «Некем», дістала люльку, упустила її, зітхнула ще раз, нахилилася підняти й одразу кинула ніж, знизу вверх, від землі й у горлянку.

      Теюттін підскочив, рушив до неї, намагаючись підняти з землі сокиру, але його занесло вбік. Вона підхопила тіло, що падало, і притулила до сараю. Він дивився на неї, тримаючись за горло, і хрипів. Лилєкей ледве відігнула його руки, аби дістати ніж. Як з’ясувалося, вона трохи промахнулася, поціливши під кадик, але кров усе одно витікала, і чи не все одно, як швидко він помре?

      Про всяк випадок вона натягнула рукав й затулила хутром йому рота, подивившись за спину, на ярангу – там точно вже прокинулися й слідкують через двері, але не втручаються, бо це не їхня справа. Ця справа – між старою вірою та дитиною, яка так любила фотографуватися й пішла у воду з брудним волоссям. І мама тепер має про все подбати.

      Він довго вмирав, цей Теюттін, сильний чоловік, нехай йому там, нагорі, більше пощастить. Лилєкей відняла рукав від рота, поклала тіло на землю, витерла ніж об його сорочку й перевірила серце – мовчить. У яранзі, як і раніш, було тихо, вона нахилилася і шаснула за сарай. За сусіднім будинком випрямилася й пішла спокійно, ніби у справах. Та так воно, скоріш за все, й було – ще багато справ, ще багато зірок на небі.

      З малим Роптином вийшло ще простіше: це тобі не досвідчений мисливець і рибалка, а простий пастух, який ходив зі своїми родичами за стадом і на березі з’являвся тільки в путину – набрати ікри та риби, змінявши на шкури та роги. Він спав на батьківському подвір’ї, під навісом, що заміняв їм сарай, п’яний і з дівчиною. Якою саме, розбиратися не було коли, та й неважливо. Вона, мабуть, теж добряче випила й навіть не відчула, як поруч хтось з’явився.

      Лилєкей спочатку тихесенько зайшла до вагончика, який був у родичів Роптина замість СКАЧАТЬ