Чорний хліб. Фоззі

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ нас із тобою сьогодні свій бенкет буде – я й бородінського пару буханок накружила, і шпротів ризьких, я їх так люблю!

      Вони пішли вулицею, якою нещодавно бігли діти, і так само, як вони, ці дві зовсім різні жінки думали про те, що літо коротке й слід насолодитися приємною погодою попри мошку, вітер і сонце, яке цієї пори не заходить.

      – Як промисел, давно ходила? – спитала Альбіна, поправляючи вільною рукою свого незвичайного капелюха. Лілія про всяк випадок здивувалася:

      – Так не можна ж зараз? Начальники не велять.

      Але це була їхня давня гра, і вони обидві засміялися. У мішку за спиною були три соболині шкурки (дві – з темним хутром, одна – з рудим), вона знала, куди йшла і навіщо. І Альбіна теж це знала.

      Місто було маленьке, і навіть не поспішаючи, вони за чверть години дійшли до будинку біля бухти, у якому жила Альбіна. Це був не барак і не гуртяк, ні – майже новий капітальний дім, на палях, із центральним опаленням, у якому жили ті, хто досягнув успіху, – керівництво управління, міліція, прикордонники.

      Зайшовши до квартири, господиня відразу стала розбиратися зі скарбом – поставила пакети на підлогу і почала сортувати їхній вміст. На кухні в неї навіть був холодильник, що за місцевими мірками вважалося атрибутом нечуваного багатства – ну навіщо така шафа у мерзлоті, коли тепло кілька тижнів на рік?

      Альбіна лишила на столі той самий чорний хліб зі шпротами та пляшку горілки, решту розіпхала по полицях холодильника і шухлядах. Трохи поміркувавши, вона поставила на стіл іще кілька банок консервів – тушонка, бички в томаті й сардини.

      – Лілічка, заїнька, поклади собі – згодиться вам потім.

      Лілія вклонилася, поклала банки до мішка, вирішивши, що новому рюкзаку зарано носити в собі консерви – у такий спосіб майбутній подарунок утратить новизну й закордонність. З того-таки мішка вона витягла пакунок з хутром і розгорнула соболів на дивані. Альбіна миттєво перемкнулася, позапихала залишки фуршету по нишпорках і почала придивлятися до шкурок, особливу увагу приділивши рудій.

      – Ой, хороша моя, – зацокала вона язиком, – скільки ж я тобі винна за красу таку?

      Лілія підняла долоні догори й твердо вимовила:

      – Буде більше. Справа є до тебе.

      Альбіна швиденько згорнула хутра й віднесла до своєї спальні. Коли вона повернулася, Лілія сиділа за столом і наливала хазяйці чарку – хліб уже було нарізано тонкими скибками, а банку шпротів відкрито. Альбіна мовчки сіла, посунула пляшку вбік, випила, витерла губи й спитала:

      – Ну?

      Намагаючись контролювати кожне своє слово, Лілія повільно розповідала про військкомат, про знайомого звідти (про всяк випадок не здала, хто там у неї є) і про сина, який мусить залишитися тут, аби приносити хорошим людям ще більше хутра, ще більше ікри, ще більше риби.

      Про золотий пісок вона поки не згадувала, тримаючи це наостанок, якщо Альбіна почне впиратися. Але СКАЧАТЬ