У вогні плавильника. Срібло. Ганна Гороженко

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ Добропорядні панни намагались із тими гультіпаями не перетинатись. Але й удома вони не сиділи, а прямували парами на ринок, який розташувався неподалік Верхнього Валу, вздовж якого текла ріка Глибочиця. Переходячи через місточки, панни з величезними кошиками йшли по товари селянок, які щоранку сходились на Торговище. З року в рік, зі століття в століття незмінним було місце подільського ринку. На Торговище, яке згори ввижалося немов від снігу білим, – а насправді так яскравіли білі жіночі очіпки – час від часу вітер заносив густий сірий дим від ковальських майстерень. За ковалями, які цокали по залізу своїми молотами, далі розташувались ремісники-гончарі та кожум’яки. Ті також, не відриваючись від роботи, продавали і свій крам, виставивши його вздовж дороги.

      З боку гори Татарки вервечкою неспішно їхали конні гайдуки. На них би кияни уваги б не звернули, якби з ними не було прив’язаного до жеребця хлопа, босий ледь плентався за вершником. Полонений був так сильно побитий, що обличчя його не взпізнати. Сіра сорочка розшматована, на грудях запеклася кров. Білоголові містянки і торговки заходились перешіптуватись: «То Лащ Самійло знову на когось напав…» «Скільки може ця людина крові християнської лити?» – шепотіла покупчиня, кладучи у кошик свинячу ногу. «Кажуть, йому вже понад сотню баніцій судді виписали… Вигнати з Києва погрожують…» – мовить інша і долонею закриває очі малій донці, аби та на голе тіло чоловіче не задивлялась. «Та що йому станеться. Це ж Самійло Лащ. Розбійник клятий…» – відмовляє ще одна і ось вже цілим Торговищем ширяться плітки і чутки, а то й правдиві розповіді про напади гайдуків цього норовливого шляхтича, який часто селян та чернь, що намагаються йому протистояти, в живих не лишає.

      Лащ чув, як баби загулькотіли, розносячи звістку про його повернення в Київ. Він усміхався у свою русу бороду. Тепер сусіди сидітимуть сумирно і намагатимуться не потрапляти йому на очі. Самійло різко натягнув мотузку, за яку був прив’язаний хуторянин. Чоловік був винний тільки тим, що спробував зі зброєю напасти на нього, Лаща, шляхтича, коли його гайдуки вирішили розважитись зі старшою донькою селянина. Змучений полонений вже ледь не падав. Процесія майже дісталась садиби пана, як дорогу переступив їй сивий чоловік у горностаєвій шубі. На його грудях – масивний золотий ланцюг. Це київський суддя.

      – Самійло, хто цей полонений?

      – Мій трофей! – випалив Лащ.

      – Я ще раз питаю – хто ця людина? Якщо це не твій селянин, ти мусиш його звільнити! Ти знаєш закон.

      – Тепер це мій хлоп, як і його хутір, його жінка та його діти! – Лащ зареготав і підняв над собою відрізану жіночу косу. Регіт підхопили його гайдуки. Подоляни довкола ахнули і завмерли.

      – Самійло Лащ, ти маєш знати, що тобі такого не подарують! – вигукнув розчервонілий від люті суддя.

      – А мене не обходить твоя думка, бісів законнику! І ото твоє брязкальце, – вершник вистромив вказівний палець, вказуючи на золотий суддівський ланцюг, що виблискував на сонці, – на мене не діє!

СКАЧАТЬ