Отаман. Виктор Вальд

Чтение книги онлайн.

      Того контуженого доставили з приміського селища Антонівка, що за сім верст від Херсона вище по Дніпру. Ніби нормальний на вигляд. Обличчя трохи видовжене, як у багатьох у цій степовій місцевості. Очі то сірі, то голубі – відразу й не визначиш. Ніс тонкий. Під ним короткі вуса, такі самі пшеничні, як і волосся на голові. А ще губи – мов безкровні на засмаглому обличчі. Зросту середнього. Статури худорлявої. Особливі прикмети? Хіба веснянки… Не рясні, як у хлопчиська, але де від них дітися. З виду звичайний хуторський парубок, але точно пришиблений – одне слово на годину розтягує, а писати не може, бо руки тремтять, як у останнього п’янички. Так що помічник уповноваженого Пурас кілька разів в пику йому заїхав і звелів поки що його в загальну камеру кинути.

      – А за що його Пурас заарештував? Знаєш? Бо мені чомусь іще не доповідали, – спокійно і навіть з усмішкою запитав Варніч. Конвойний змахнув піт з лиця. Можливо, й не розстріляє наразі в підвалі. Значить, ще пожити можна.

      – Та той… – зам’явся Тищук, але холодні іскри, що зблиснули в очах чекіста, змусили його забути параграф, згідно з яким конвоїр чітко виконує наказ командира, і при цьому сліпий, глухий і німий. Вартовик Тищук уже рік при повітовій ЧК і йому відомо, як чекісти ревно стежать за роботою один одного. У цій мовчазній війні молодшим чинам потрапити між двох жорен – однаково що кулю всадити собі в скроню. Але треба викручуватися.

      – Прийшла анонімка, що в Антонівці мешкає білий офіцер. До неї була прикріплена картинка – фотографія того контуженого… У черкесці, з погонами, і груди в хрестах. А глянеш на нього – ну чисто дурник сільський, простачок…

      – Умілий ворог і маскується вміло.

      – Авжеж! Точно сказали, Альберте Михайловичу. Досвідчений ворог! Ну, а так… Дурень дурнем… Виніс він парашу з камери й руку мені простягає. Думаю: як вмажу по пиці, так і вб’ю… Ну геть офіцерик дохлий. А він долоню випрямляє, а на ній ось те… що на столі. А ще кострубато каже, але зрозуміти можна. Мовляв, три дні не їв. Хлібця хоче.

      Варніч усміхнувся. У нього давно накипіло на цього помічника Пураса.

      – А що Пурас, не велів його обшукати?

      – Чому не велів? Я його й обшукував згідно з параграфом. І при затриманні, й особливо ретельно у нас. Самі знаєте. Догола. Речі прощупав, у всі можливі природні схрони людські заглянув і помацав. Не було у нього ні чорта. А тут…

      І конвоїр розвів руками.

      Альберт Михайлович глянув на срібний кишеньковий годинник.

      – Часу, СКАЧАТЬ