Отаман. Виктор Вальд

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ style="font-size:15px;">      І зараз, восени, воно твердіше за камінь.

      І знову прикро дід сказав:

      – Чого насупився, бельбасе?..

      – Сашко де? – якомога спокійніше запитав Микола.

      – А хтозна… Може, й потонув, – розтягнувсь в усмішці дід Назар.

      – То, може, і дід твій втопився? Щось не видно й діда твого. Де дід Корж? – з усмішкою приєднався до бесіди Дмитро Пантелійович.

      – Дід Корж? А що, був такий? – щиро здивувався дід Назар.

      – Завше після приїзду думаю могилку його побачити. Скільки приїжджаю років – щоразу так. Якщо ти, діду Назаре, старець немислимих років, то скільки вже років тому, кого ти дідом своїм величаєш? Ніяк не менше ста двадцяти. А може, й сто п’ятдесят?

      – А хтозна. Ходить тут якийсь старий, – лукаво скосив очі хранитель острова. – А може, вже й не ходить. Розсипався десь. На бережку гляньте – чи не лежить де купка трухлява.

      До згаслого багаття підійшов задоволений Федір.

      – Мабуть, усіх знайшов.

      Ці слова змусили Миколу збліднути й міцно стиснути кулаки.

      – Таки розсипався дід, – скрушно хитнув головою дід Назар.

      – Де Сашко? – з погрозою спитав Микола.

      Може, з шашкою цей бельбас не такий і вправний, може, й невлучний в стрільбі та незграбний на кінському бігу, але плечі в онука Гурія Рябовола дідівські, а кулаки – як гирі двопудові. Здається, зараз мотане ними, і від зморщеного роками зберігача острова й місця мокрого не залишиться. Однак дід Назар і не подумав прибрати з обличчя глузливість і навіть ні на крок не відступив. Тільки в очах майнув диявольський вогник, та ногу праву завів за ліву і трохи присів.

      Затрясся отаман станиці Полтавської в передчутті біди особливої. Ніяк не міг вирішити, кого рятувати – діда Назара чи нерозумного Миколу. Поки Дмитро Пантелійович скидав піт із чола, випростався хранитель острова і прошепотів:

      – Цить усім.

      І всі вмить завмерли. І козаки, і козачата. Нічого не зрозуміли і від того втупилися у зморшкувате, як печене яблуко, обличчя старого. А від нього, точніше від спрямованого погляду, до розлогої верби, що спиралася гілками на високий паркан очерету над болотом. Ще мить – і у всіх серце завмерло.

      Усі чули, але ніхто не бачив дивовижного птаха, що його народ прозвав жар-птицею. Одні кажуть, що прообраз її – це цар-птах павич. Але яка це жар-птиця, коли вона у багатьох іменитих купців по саду гуляє, та й у бродячих цирках її за мідну копійку показують.

      Але й не павич. Це точно. І все ж… Як величати хитромудру птицю, в якої пір’я перламутром на сонці переливається – по тілу смарагдово-чорне, а під грудкою біле з блакиттю? На щоках червоні й білі плями попарно від довгого, як рапіра, дзьоба. А на голові… Боженьку ти мій! Вінець казковий. І розумієш, що це пір’я так лежить. Але ось дивуєшся: немов у корону сплелося, та ще й золотого кольору, та СКАЧАТЬ