Жесть. Сашко Ушкалов

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ шість, має п’ятирічного сина. Чоловіка вигнала кілька років тому й відсудила в нього квартиру. Той вважає її сучкою й не перестає нагадувати про це есемесками. Хтозна, може, безхатченко й правий, та мені байдуже – у нас просто секс по четвергах.

      Стоячи під прохолодним душем, думаю про інгалятор. Думаю про нього й коли витираюся. І дарма, бо несподівано в моїх очах народжується нова невідома галактика з безліччю дивних-предивних яскравих зірок… Дивлюсь на рушник. І що ж я, зараза, бачу? На ньому висить мій кульчик. А це означає… Це означає як мінімум те, що сексу сьогодні не буде… Перебираюсь до дзеркала. Во блін! Так воно і є. Мочка вуха роздвоюється, ніби язик змії. Доброго ранку, чувак!

* * *

      – У вас багаж буде? – питає мене по телефону операторка таксі.

      – Який іще багаж? – шиплю, затискаючи вухо рушником так сильно, ніби в мене в руках не вухо, а щойно спіймана рибина. – Мені до невідкладної хірургії…

      – Ну, не знаю, – каже та. – Так буде чи ні?…

* * *

      Таксист приїжджає по мене явно зацькований. Нічого не пита і взагалі намагається не дивитись у мій бік. Ще б пак, коли я тримаю біля голови закривавлений рушник. Діставшись невідкладної хірургії, прямою наводкою чешу до чорного входу. На курилці тицяю медсестрі десятку і вже за кілька хвилин опиняюся в якійсь каптьорці.

      Невдовзі підтягується й хірург. Судячи з перегару, він уже після зміни, а може, і на зміні, хрін його зна.

      – Ну, показуй, – говорить він.

      Я показую.

      – Ги-ги-ги, – ірже хірург, але швидко змовкає. – Надіюсь, тільки у вусі? Більш ніде нема?

      – Нема, – бурчу я.

      – А то наклепають у себе желізяк… Скажи чесно, тобі це подобається?

      – Ну…

      – А хош, назад вшию? – стібе він.

      «Собі вший…» – думаю я якраз тієї миті, коли він фігачить мені в вухо лідокаїн.

* * *

      Три сотні – і діло в шляпі – тринадцять швів. З каптьорки хірург виводить мене вже до вестибюля.

      – Через чорний стрьомно, – каже він, тиснучи мені руку. – Случай шо, звертайсь.

      По тому він розчиняється в обшарпаних коридорах, мов великий шмат рафінаду. А я тим часом не відчуваю половини башки, так міцно мене прихопив лідокаїн.

      Помітивши в кутку вестибюля кавовий автомат, невпевнено рушаю до нього. Автомат довго не хоче брати п’ятірку, виламується, як поморочена старшокласниця. Кінець кінцем таки бере, починає варити каву й віддає решту. Віддає, це м’яко кажучи: спочатку монети дзеленчать у його нутрі, потім випадають у віконечко решти, вилітають із нього й дзвінко розсипаються по підлозі.

      – Джек-пот, бля… – бурчу я.

      – Дядь! – чую позаду. Озираюсь і бачу малу років семи-восьми. Голова в неї перебинтована – куди тобі той фронтовик.

      – Дядь, – каже вона, – ви не пийте цього кохве…

      – Чому? – питаю.

      – Там, – каже мала, – СКАЧАТЬ