Жесть. Сашко Ушкалов

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ style="font-size:15px;">      – З цим, – зітхає вона, – з другом твоїм. У нього ще око сіпається…

      – Слухай, – вкрадливо питає батько, – а що за друг із тобою?

      – Ну па, ну яка різниця, кажу ж, що проблеми з цим твоїм…

      – Значить так, – заспокоює її батько, – з Корчагіним у тебе не може бути проблем. То що за друг, я тебе питаю.

      – Ну, це складно пояснити…

      – Сонечко, ти все-таки спробуй.

      – Я сьогодні його зустріла… Мішель… ну, він… у море впав. Далеко в море…

      – Мішель?… – перепитує батько. – Упав у море? Як це так?

      – А так… Його баклан украв, а друг мій… він Мішеля врятував, точніше, не друг, а його мавпа… Я ж кажу, все складно…

      – Мавпа? – перепитує батько й зводиться з-за столу.

      – Ага… японський макак…

      – Добре, сонечко, – шепоче в слухавку батько, дістаючи із сейфа «макарова», – ти, головне, будь на місці.

* * *

      Сява бачив усе на власні очі, зблизька, в деталях, ніби суфлер зі своєї буди. На руках у нього був один сценарій, а в реалі розгортався геть інший. Вона сиділа на капоті свого «Ленд Ровера», поставивши ноги на відбійник, і курила одну за одною. За якийсь час приїхав чорний мерин, з якого виліз чолов’яга в пальті кава з молоком. Чолов’яга кинув їй кілька слів, потім глянув на «BMW» із Сявою, потім знову на доньку, потім собі під ноги.

* * *

      – А потім, – каже Сява, – він просто згріб її з капота й запакував на заднє сидіння мерса. Махнув рукою в наш бік. Сів і поїхав. Ровер так і лишився із заведеним движком. Ми теж поїхали.

      – Куди? – затягуюсь я.

      – Куди-куди… – мляво кривиться Сява. – На Ай-Петрі… Та про це краще не згадувати… Перші два тижні вона мене провідувала в лікарні. Вона й татарин.

      – Що за татарин?

      – Ну той, шо мене під зубцем випадково знайшов… А потім вона зникла. Її не стало. Не приходила, не дзвонила…

      – А татарин? – питаю я невідомо навіщо.

      – Татарин ходив, – і собі затягується Сява, – аж доки мене не виписали. А потім теж кудись зник…

* * *

      Через кілька місяців, ранньою весною, Сява сидів уночі на колючому піску порожнього пляжу біля пансіонату своєї матінки. Сидів і пив з баклаги міцне місцеве вино. Раптом на телефон почав надзвонювати якийсь дивний номер. Починався на 44. Сява протер очі, струснув головою, але номер усе одно був на 44 і продовжував наполегливо його викликати.

      – Альо, – нарешті сказав Сява.

      – Альо, це я, – сказала вона йому.

      – Ти де? – спитав Сява.

      – У Лондоні, – відповіла вона. – Вибач, мене батько на курси відправив…

      – Ясно, – відповів Сява. – А на які курси?

      – У фотошколу… Я тобі квитки за пару тижнів вишлю. Прилетиш до мене?…

      Запала напружена тиша, прозора, як повітря, ніби вони насправді говорили не СКАЧАТЬ