Жесть. Сашко Ушкалов

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ style="font-size:15px;">      – А нащо вам сережка? – дивується мала. – Їх же тьоті носять.

      – Не знаю.

      На мить западає незручна мовчанка. Таке враження, що нам обом відбило пам’ять і ми поняття зеленого не маємо, що його робити далі.

      – У вас є телефон? – раптом питає мала.

      – Є, – зітхаю з полегшенням, сподіваючись на те, що вона зараз комусь подзвонить і я, нарешті, її здихаюсь.

      – З іграми?

      – Угу.

      – Дайте пограти, – просить мала.

      – Не дам, – обламавшись, кажу я. – Ходім.

      – Куди це? – насторожено питає вона.

      – До іншої міліції.

      – Е, нє-є-є… – навідріз каже вона, – я в міліцію не піду-у-у…

      – Чого це? – дивуюсь.

      – А ви що, – і собі дивується мала, – не бачили, які вони там? Вони ж кричать!

      – Бачив, – киваю.

      – Ну коли бачили, чого тоді питаєте? – мала підходить ближче.

      – І що мені з тобою робити?

      – Не знаю, – знизує плечима вона. – Самі вирішуйте, ви ж у нас дорослі.

      – Знач так, – говорю суворо, – я все вирішив. Ходім до міліції, тут недалеко ще одна є.

      – Будете тягнути в міліцію, – ультимативно заявляє вона, – я від вас утечу!

      – Та тікай, – кажу, – дуже ти мені треба…

      І що ж ви думаєте?

      Мала вигукує щось на зразок «гад», розвертається й на повних парах мчить від мене алеєю.

      «Ну й хрін з тобою, – кажу я сам собі, – поїду додому зализувати рани».

      Потому чешу геть, принагідно намагаючись зібрати докупи думки, але тут якраз дзвонить Валентина.

      – Ти в курсі, котра година? – питає вона з ходу по-вчительськи суворо й, мабуть, уже мне пальцями червону ручку.

      – Нє, – чесно відповідаю я.

      – Я так і думала! – сопе вона в слухавку. – Де тебе носить?

      – Валь, – кажу, – я приїду й усе поясню. Давай не зараз…

      – Ти думаєш тільки про себе… – заводиться вона.

      – Не тільки.

      – Ну, а про кого ж ти ще думаєш?…

      – Зажди секунду, – я озираюсь.

      Метрів за десять від мене мала, мов розсекречений шпигун, прожогом стрибає за найближче дерево. Стрибає й обережно з-за нього визира.

      – Ходи сюди! – кличу я.

      Та слухняно покидає свою схованку і з недовірою, та все ж таки підходить до мене.

      – Тебе як звати?

      – Маша…

      – Я ще про Машу думаю, – кажу я Валі.

      – Про яку таку Машу? – спантеличено видихає Валя.

      – Та… довго пояснювати…

      – Гад такий! – кричить Валя й кидає трубку.

      Повільно, але переконливо вечоріє…

* * *

      До мене на хату ми з перебинтованою Машею дістаємося близько дев’ятої. Я всадовлюю її в крісло, вдруге за сьогодні вмикаю ящик і знаходжу канал з мультиками. Мала відразу ж заявляє, що мультиків терпіти СКАЧАТЬ