Жесть. Сашко Ушкалов

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ зі снайперською гвинтівкою. І зараз той вилізе на дерево навпроти вікна, ну й викона свій архангельський обов’язок – завалить цю діваху разом з її «піндою».

      Поля і справді якось незграбно падає на підлогу, та замість того, щоб з останнім подихом вичавити з себе якийсь пафосний меседж типу «Галопом в небеса!», вона починає підвивати:

      – О, – підвиває вона, – найблагородніший і найсправедливіший, – і кладе мені до ніг банан, ніби квіти до пам’ятника загиблим воїнам. Я стою непорушно.

      – Ну ось, – каже вона, нарешті зводячись. – Це й була «пінда».

      – Здуріти. А чи є в цій хаті інтернет?

      – Да, – відповідає Поля, – у мене в кімнаті.

      Я обережно валю в її кімнату прогуглити, що таке «пінда». Якщо, – думаю собі, – пошуковик не знає, що це таке, то треба готуватись до відступу. Опинившись у кімнаті, сідаю за ноут і швидко вбиваю «пін…» На цих літерах мене викидає на «пінгвінів Мадагаскару», а потім на «очкових пінгвінів» – чемпіонів з пірнання. Пишуть, що ці тварюки здатні занурюватись на 130 метрів, а от чому вони «очкові», – не пояснено. Забиваю «пінда» повністю, мене виносить на життєвий і творчий шлях давньогрецького лірика Піндара. Про «пінду» – ні слова. Я починаю хвилюватись. Не люблю речей, яких не можу пояснити. Вони мене переслідують.

      І тут до кімнати входить Уля, подружка Полі, повна її протилежність. Я б сказав, такий собі цицькатий антонім: дуже нічогенька із себе, але туга на розум.

      – Кгм, – кашляє вона в мене за спиною, хоч я давно вже побачив її в дзеркалі.

      – Слухай, – кажу я Улі, – ти часом не знаєш, що таке «пінда»?

      – Нє, – чую у відповідь і бачу в дзеркалі, як Уля починає роздягатися.

      – Спати хочеш? – тетерію я.

      – Угу, – крекче вона, стягуючи із себе джинси й стрибаючи на одній ніжці.

      – Гарних снів, – чешу потилицю.

      – З тобою, – додає вона й розстібає ліфчик.

      Я розвертаюсь на гвинтовому стільчику: вона таки натурально гола – дзеркало не бреше.

      – О’кей, – киваю, ніби на уроці, – а з цього місця, будь ласка, докладніше.

      – Поки ти тут сидів, ми все вирішили. Спочатку ти зі мною, а потім з Полею. Жора зараз із Полею, а потім зі мною, – вона каже це так спокійно, ніби питає, скільки грудочок цукру кинути мені в чай, каже й залазить під ковдру на розстеленому дивані.

      – Ага, – киваю я, – а потім я з Жорою, а ти з Полею, да?

      – З Полею, – каже Уля уже з-під ковдри, – я не буду. Хоч вона – моя найкраща подруга, але уродіна. Тільки їй не кажи… А ти з Жорою… Це було б прикольно…

      Та в цю мить двері до кімнати розчахуються і залітає Жора в сімейних труселях. В його очах непідробний жах. Він зачиняє двері на замок, роззирається навсібіч, зацьковано шкандиба до дивана й залазить до Улі під ковдру.

      Конец ознакомительного фрагмента.

      Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

      Прочитайте эту книгу целиком, купив СКАЧАТЬ