Олмейрова примха. Джозеф Конрад

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ тремтливі ніздрі та горда постава голови робили враження натури напівдикої, свавільної, можливо, жорстокої, але це враження пом’якшувалось лагідною ніжністю майже жіночих очей, загальною властивістю усієї раси. Тепер, коли минула перша хвилина здивування, Ніна побачила, що ці очі дивляться на неї з таким нестримним виразом захоплення й бажання, що відчула досі невідоме їй почуття сорому, яке, перемішуючись із занепокоєнням і радістю, охопило всю її істоту. Зніяковівши від цих незвичних для неї вражень, спинилась у дверях, інстинктивно прикривши запиналом обличчя й лишивши на видноті тільки половину округлої щоки, розмаяне пасмо волосся й одне око, що дивилось, не одриваючись, на пишну й сміливу істоту, яка зовсім не скидалася на тих купців, що відвідували зрідка їхню оселю і яких вона бачила раніше на цій самій веранді.

      Засліплений несподіваним видивом, Дейн Марула забув зніяковілого Олмейра, забув про свій бриг та про людей почту, що стояли, пороззявлявши роти, зчудовано дивлячись на дівчину, забув про мету своїх одвідин і про все інше, охоплений могутнім бажанням якнайдовше дивитися на цю чарівну істоту, що він несподівано тут побачив на місці, яке, на його думку, зовсім не пасувало до такої зустрічі.

      – Це моя дочка, – зніяковіло промовив Ол-мейр. – Та дарма, білі жінки мають власні свої звичаї, як ти це, певно, знаєш, туане, бо кажеш, що чимало попоїздив світами. До речі, вже пізно. Ми скінчимо нашу розмову взавтра.

      Дейн низько вклонився, скинувши востаннє на дівчину сміливим поглядом, яким намагався висловити все своє захоплення. За хвилину з поважною поштивістю стискав Олмейрову руку, а на обличчі йому відбився вираз цілковитої байдужости до присутності тут якої б там не було жінки. Почет його рушив довгою низкою вперед, і він поспішив слідом за ним, у супроводі кремезного, лютого вигляду суматрійця, якого він, знайомлячи його з Олмейром, назвав капітаном свого брига. Наблизившись до бильців веранди, Ніна дивилася на відблиск місячного сяйва на сталевих кінцівках списів і слухала ритмічний дзенькіт мідяних бранзолетів на щиколотках людей, які тяглися низкою до причалу. Ще хвилина, і човен зрушив з місця, то чітко вимальовуючись у всю свою величінь під світлом місяця, то розпливаючись невиразною масою в легенькому мороці, що оповивав річку. Дівчині здавалося, що вона бачить струнку постать купця, який стоїть, випроставшись, на кормі, але незабаром усе притьмарилось і зникло, розтанувши в білих пасмах туману, що заховав середину річки.

      Олмейр наблизився до дочки й спинився, спершись обома руками на бильця веранди й похмуро дивлячись униз на купу сміття й порозбиваних пляшок.

      – Що то був за гармидер? – роздратовано пробурчав він не обертаючись. – Як вам з матір’ю не соромно? Чого вона хотіла? І навіщо ти вийшла?

      – Мати не хотіла, щоб я виходила, – відповіла Ніна. – Вона дуже розгнівалася. Каже, що чоловік, який допіру пішов, – раджа. І тепер, я вважаю, вона мала рацію.

      – Ви СКАЧАТЬ