Олмейрова примха. Джозеф Конрад

Чтение книги онлайн.

      Олмейр, як білий – як перед ним Лінгард, – був у трохи кращих стосунках з племенами верхоріччя, але навіть і його поїздки не позбавлені були небезпеки, й тому Лакамба завжди нетерпеливився, чекаючи на його повернення. Та щоразу раджа розчаровувався. Даремні були наради біля рисового горщика його фактотума Балабатчі з жінкою білого. Білий був непохитний. Не зважав ні на запевнення, ні на підлещування, ні на хитрощі, ні на солодкі слова, ні на гострі образи, ні на жалібні прохання, ні на страшні загрози: бо місіс Олмейр, у згоді з Лакамбою, палко бажаючи вплинути на чоловіка, переслідувала його з усім своїм умінням і запеклістю. У брудному вбранні, що щільно обтягало попід руками висохлі її груди з рідким сивуватим волоссям, що падало в безладді на випнуті вилиці з виразом прохання на обличчі, вона верескливо цокотіла про всі вигоди спілки з такою визначною людиною, як раджа.

      – Чому ти не підеш до раджі? – верещала вона. – Нащо вертаєшся знов у ліси до тих даяків? їх треба повбивати. Сам ти не можеш їх убити, не в силі. Але в нашого раджі хоробрі слуги. Скажи лише раджі, де скарби старої білої людини. Наш раджа добрий! Він наче рідний батько, дату безар! Він повбиває тих треклятих даяків, а ти матимеш половину скарбів. Ой, Каспаре, скажи, де скарби! Скажи хоч мені! Скажи, що ти вичитав з записок старого, бо ти так часто ночами читав їх.

      У таких випадках Олмейр сидів, зігнувши спину, під нападом родинної бурі, і лише коли потік красномовності жінчиної ущухав, часом на мить, сердито бубонів: «Жодних скарбів нема! Іди собі, жінко!» Розлютована виглядом цієї терпляче зігнутої спини, вона врешті оббігала навколо столу й ставала проти нього, однією рукою держачи вбрання, а другу руку, худу, з пальцями, що скидалися на кігті, простягала вперед і, доходячи до краю в своїй злості та зненависті, вибухала лайкою та гіркими прокльонами, що бурхливим потоком лилися на голову людини, не гідної, на її думку, товариства відважних малайських ватажків. Кінчалося звичайно тим, що Олмейр повільно підводився з виразом внутрішнього болю на обличчі й, держачи в руці довгу люльку, мовчки відходив. Виходив крізь високу траву на стежку до самотнього нового будинку, ледве тягнучи ноги, в стані цілковитого фізичного виснаження від огиди та страху до цієї відьми. Вона йшла тоді до сходів і садила йому вслід цілу копицю безладної лайки. Кожна така сцена кінчалася, звичайно, пронизуватими вигуками. Він чув здалека: «Ти знаєш, Каспаре, що я тобі жінка! Шлюбна жінка за всіма вашими християнськими безглуздими законами!» Вона знала, між іншим, що цими словами найгірше дошкуляла йому, бо шлюб з нею було найтяжче лихо в житті цієї людини.

      Ніна мовчки нерухомо дивилася на такі сцени, приглушена, німа, без жодного почуття, поки не завмирав згук останнього прокльону. Коли батько шукав захисту в величезних запорошених кімнатах «Олмейрової примхи», а мати, знеможена риторичними змаганнями, сідала навпочіпки долі, знесилено СКАЧАТЬ