напій джинанас – суміш джину з ананасовим соком – завжди подвоював мою енергію. Вирішив зайнятися нашим занедбаним моріжком. Une petite attention117. Він вкрився кульбабами, а чийсь клятий пес – ненавиджу псів – спорожнився на кам’яні плити, де колись стояв сонячний годинник. Кульбаби здебільшого вже перетворилися із сонць на місяці. У моїх жилах танцювали джин і Лоліта, і я мало не перечепився через розкладні стільці, які збирався віднести. Зебри з кривавими смугами! Іноді відрижка лунає овацією, принаймні так звучала моя. Старий паркан за садком відмежовував нас від сусідських відходів, смітників та бузку, однак між переднім краєм нашого моріжка (там, де він похило спускався вздовж однієї стіни будинку) й вулицею не було нічого. Завдяки цьому я міг визирати (із самовдоволеною посмішкою того, хто збирається вчинити щось добре), чи не повертається, бува, Шарлотта: цей зуб слід було вирвати негайно. Ледве тримаючись на ногах і спираючись на ручну косарку – а шматочки трави, здавалося, цвірінькали в низьких променях сонця, – я не відривав очей від тієї ділянки приміської вулички. Вона звивалася до нас з-під склепіння велетенських тінистих дерев, а потім поспіхом – стрімкіше, стрімкіше – спускалася повз порослий плющем цегляний будинок старої пані Візаві та її крутий моріжок (значно доглянутіший за наш), щоб заховатися під нашим ґанком, якого я не бачив із того місця, де радісно відригував і працював. Кульбаби загинули. Сморід рослинного соку змішався з ананасовим. Двійко дівчаток, Маріон та Мейбл, за чиїми пересуваннями я автоматично слідкував останнім часом (та хто міг замінити мою Лоліту?), пішли в напрямку проспекту (з якого спускалася наша Лоун-стрит) – одна штовхала велосипед, а друга дзьобала щось із паперової торбинки, і обидві базікали на повні сонячні голоси. Привітний та м’язистий негр Леслі, садівник і шофер старої пані Візаві, усміхнувся мені звіддаля й гукнув, а потім ще раз гукнув, коментуючи слова жестами, що сьогодні я вкрай бадьорий. Дурнуватий пес заможного сусіда-лахмітника кинувся навздогін за синьою автівкою – за Шарлоттиною. Привабливіша з дівчаток (гадаю, Мейбл) у шортиках і бюстгальтері, якому нíчого було тримати, така яскравоволоса (німфетка, присягаюся Паном!), пробігла назад, жмакаючи свою паперову торбинку, й заховалася від Зеленого Козла за фронтоном маєтку пана та пані Гумбертів. Із затінку листя виринув мікроавтобус, продовжуючи тягнути якусь його частину за собою на даху, аж поки тінь не луснула й не закрутилася в ідіотському алюрі; напівоголений водій тримався лівою рукою за дах, а пес Лахмітника біг назирці. Запала радісна пауза, а потім, із тремтінням у грудях, я помітив повернення Синього Седана. Я бачив, як він ковзнув униз і зник за рогом будинку. На мить я вихопив поглядом її блідий спокійний профіль. Мені спало на думку, що вона не дізнається, залишився я чи поїхав, аж поки не підніметься на другий поверх. За мить Шарлотта з виразом жахливого страждання визирнула з вікна Лолітиної кімнатки. Кинувшись нагору сходами, я встиг дістатися туди, перш ніж вона вийшла.
