Карта днів. Ренсом Риггз

Чтение книги онлайн.

      – Тобто сохла. Але так – я просто прийшла побажати тобі удачі. Не те щоб ти її потребував. Вона й так із тобою.

      – Дякую.

      – Раптом що треба – ми зразу внизу.

      Я кивнув. А потім поцілував її. Вона всміхнулась та швидко майнула сходами назад униз.

      Крізь жалюзі пробивалося сонце. Батьки прокидалися повільно, а я все дивився на них зі стільця в кутку, покусуючи нігті та намагаючись зберігати спокій.

      Першою очі відкрила мама. Вона зморгнула, потерла повіки. Сіла в ліжку, тихо зойкнувши, та почала масажувати собі шию. Вона навіть не здогадувалась, що останні вісімнадцять годин проспала в машині. Це будь-кого змусило би почуватися недужим.

      А потім її погляд упав на мене, і між її бровами пролягла глибока сердита складка.

      – Любчику? Що ти тут робиш?

      – Я, е-е… я просто хотів дещо пояснити.

      Тут вона вже глянула на себе та помітила, що одяг на ній був той самий, що і вчора ввечері. Обличчям її промайнуло збентеження:

      – Котра година?

      – Близько третьої, – відповів я. – Усе окей.

      – Ні, – не погодилась вона, оглядаючи кімнату поглядом, який дедалі помітніше перетворювався зі збентеженого на панічний.

      Я підвівся. Вона показала на мене пальцем:

      – Стій там!

      – Мам, не чуди. Дай поясню.

      Вона відвернулась – мене ігнорували, наче мене тут не було зовсім.

      – Френку, – вона стала термосити мого батька. – Френку!

      – Ммм, – перекинувся він на інший бік.

      Вона затрусила сильніше:

      – Френкліне!

      Це була вона – моя остання можливість; мить, до якої я готувався. Раніше я вже прокрутив у голові кілька різних варіантів, але всі вони тепер здалися мені несерйозними – надто тупі, надто дурні. І щойно мій тато підвівся та сів у ліжку, почавши продирати заспані очі, як мої нерви майже здали, бо я раптом усвідомив, що не маю потрібних слів.

      Але це вже не мало значення. Готовий чи ні, а виставу час було починати.

      – Мамо, тату, я маю вам дещо сказати.

      Я підійшов до краю їхнього ліжка та почав свою розповідь. Не пам’ятаю вже, що саме тоді я казав, пригадую тільки, що почувався, наче мандрівний продавець, котрого футболять від дверей до дверей. Я тужився пояснити, як останні слова мого діда, його дивні фотознімки та поштова листівка від пані Сапсан допомогли мені знайти той будинок, де мешкали дивні, а серед них і старі друзі Ейба, котрі виявилися не тільки й досі живі, а навіть і не старі.

      Та раптом я помітив, що безнадійно застряг на місці у своїх поясненнях, бо такі терміни, як «часова петля» чи «надзвичайні вміння» видавалися моїм батькам занадто неймовірними. Моя незграбно цензурована версія правди в комбінації з хвилюванням, здавалося, тільки довела їм іще раз, що я несповна розуму. І чим довше я говорив, тим СКАЧАТЬ