Веселий паровоз Чу-Чухин та його друзі. Дитячі оповідання (українською). Федір Титарчук

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ style="font-size:15px;">      – А потім я привіз його сюди і він став тут діловодом і бухгалтером, – погодився Чу-Чухін. – Але це потім. Поки ж це не вся історія, і я б сказав, що вона тільки починається.

      – Так? – здивувався паровозик. – Тоді я не перебиваю.

      – Ми з Колобчуком зраділи, що так легко відірвалися від переслідувачів. Він представився, я теж сказав, що мене Чу-Чухіним звуть. Він повідав мені свою історію, я розповів, що живу в одному цікавому місці – у занедбаному депо, а зараз виконую замовлення, везу вантаж на МЕТАЛОБАЗУ. Після цього можу його до нас підкинути. Він зрадів, подякував. І за цією розмовою ми доїхали до самої МЕТАЛОБАЗИ.

      На базі ми пробули години три, не менше. Поки документи все оформили, потім кран був зайнятий, потім розвантажували, все зважували, записували і тільки після цього укладали в спеціальні штабелери – там зберігають металопрокат.

      Я нервував – страшенно не люблю всю цю тяганину, але без неї, мабуть, ні як. Як на мене – вже краще попутного вітерця і рейок, що тікають в далечинь, нічого і немає, а ось Колобчуку все це дуже навіть сподобалося. Він уважно стежив за всім, що відбувається, час від часу навіть вступав у суперечку з приймальником, а одного разу так взагалі зіскочив на землю і вже там щось доводив і показував.

      Минуло три години, а може навіть і чотири, нас нарешті розвантажили, закрили наряд на перевезення вантажів, і ми були вільні їхати по своїх справах. Колобчук взяв якісь документи, сказав, що це важливо, і ми поїхали.

      Як я вже говорив, ми відхилилися від маршруту і тепер на нього поверталися. Проїхали з півкілометра і виїхали до шляху, що веде через західний міст до нас у депо. Ми ні куди не поспішали, я хотів було навіть прокотитися, але Колобчук запротестував, сказавши, що потрібно приїхати в депо і відзвітувати. Правда звітувати було нікому – ми жили самі по собі, але Колобчук наполягав, і я піддався його умовлянням.

      Міст, як ви знаєте, той давно покинутий, фарба з ферм-огорож давно облупилася, і він являє собою видовище старого іржавого гіганта, ще повного сил, але давно вже втратив свою молоду завзятість. Ми під'їхали до цього мосту, і тут нас чекав неприємний сюрприз. Ми зупинились…

      У протилежному кінці мосту, прямо на шляхах, лежав величезний валун. Настільки величезний, що спробуй я з ходу з ним щось зробити, обов'язково злетів би з рейок і покотився б у річку. Огородження моста не давали можливості обійти цей валун з боку. Я сторопів. І в першу чергу тому, що біля валуна стояли Лисиця, Вовк, Заєць, а ззаду, за нашими з Колобчуком спинами, Ведмідь і внучка Альонка, які переводили стрілки. Так що, здумай я здати назад, пішов би в тупик, і вже звідти точно ні як не вибрався б.

      – Віддай нам Колобчука! – прокричала Бабулька звідкись з-під мосту.

      – Віддавай! – кричав Заєць. – Він наш!

      І тут я все зрозумів. Поки ми розвантажувалися на МЕТАЛОБАЗІ, вони потихеньку, сівши на дрезину – он вона, стоїть в тупику – дісталися СКАЧАТЬ