Веселий паровоз Чу-Чухин та його друзі. Дитячі оповідання (українською). Федір Титарчук

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ що там ще було – вже й не пригадаю. – Нагадай. – Запропонував Старий Літерний.

      – Так, розкажи, розкажи. – присунулися ближче паровози. Байки за ангаром під час ранкового або вечірнього відпочинку були улюбленим заняттям мешканців депо.

      – Та тут-то і розповідати нічого, – почав Чу-Чухін. – Загалом, було все так.

      Їхав я тоді навантажений. Віз, якщо не зраджує пам'ять, чи то труби, чи то арматуру. Словом, щось металеве на сусідню МЕТАЛОБАЗУ. Вантаж видався важким і незручним. Постійно совався у вагонах і на поворотах, кожен раз доводилося прикладати додаткові зусилля, щоб не перевернутися.

      А деньок видався тоді прегарна. На небі ні єдиної хмаринки, сонечко веселе, так і гріє боки, вітерець легкий, попутний. Шляхи залізничні вільні, жодного зустрічного і ні єдиної затримки на полустанках. Тільки вантаж важкий, а в іншому – одне задоволення кататися.

      Я зійшов уже з магістральної дороги і звернув на нашу західну гілку, а там, за три кілометри, потрібно було знову взяти на захід, розвантажитися на базі, та повернутися знову до нас на гілку.

      І ось десь, в цьому проміжку я й помітив Колобчука. Точніше, не зовсім його. Спочатку показався будиночок станційного доглядача. Ті самі будиночки, які раніше було безліч на дорогах і де жили залізничники, які стежили за стрілками, стежили за полотном та іншими комунікаціями залізничними. Наприклад, за телеграфними стовпами.

      Зараз таких будиночків залишилося зовсім небагато, їх вже замінили чимось, але от нам пощастило, у нас їх все ж таки дещо залишилося. І ось в одному з них живуть старий зі старою. Є в них внучка, яка приїжджає до них на літо, кіт Мурчик і собака Бобанька.

      Колобчука я зустрів в самий розпал історії, тому першу її частина переповім з його слів.

      І так, як описано в кухонної книзі з приготування Колобчуків, одного разу дід і баба вирішили поїсти. Але у них, як водиться, відразу ж нічого не виявилося. Дід порекомендував бабці підлогу помісти, мішки потрусити, по засіках пошкребти, та в льох заглянути. Та так грізно порекомендував все це зробити, що відразу ж знайшлися і борошно, і сіль, і цукор, і ще щось, що в тісто в таких випадках кладуть.

      Замісили вони тісто і зліпили колобка. Розігріли піч, помістили його туди, щоб випікався. Та заслінкою прикрили. А самі, і дід, і баба, і внучка, і кіт з собакою присіли на лавку і почали очікувати. Пройшов якийсь час, бабця навіть дрімати початку, як з того боку, з боку печі, в заслінку постукали. Та так голосно постукали, що заслінка після третього разу відскочила в бік, а з запалу да з спеки вискочив на світло випечений усміхнений Колобчук.

      – Ага! – закричав він. – Знаю я що ви зі мною зробити хочете! З'їсти мене хочете! Тільки от я проти! – випалив він і поки всі в розгубленості не розуміли що робити, зіскочив на підлогу, докотився до стільця, скочив на стілець, звідти на стіл, далі на віконце, а там через кватирку і на вулицю вискочив.

      Вискочив, значить, Колобчук на вулицю СКАЧАТЬ