Чужинець. Сімона Вілар

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ доки самі закидатимуть на огорожу кодоли[72] з гаками, або як пускати стріли із запаленим клоччям у внутрішні двори, спричиняючи пожежу і паніку. Поки що деревляни були натхненні, хоча й неорганізовані, неслухняні. Торір бачив, що вони будь-якої миті готові йти в наступ, не страшачись смерті, бажаючи слави – відвагу показати, як вони це називали. Проте варто було Торіру завести мову зі своїм гривасто-рогатим воїнством про те, що відвага – це не лише божевільна хоробрість, а й тактика, і вміння усе розрахувати, як деревляни одразу хмурилися, починали ремствувати. Мовляв, що це за Мал, який не рветься у бій, а все мудрує? Торір їх тут-таки присаджував. Ідіть, мовляв, самі, а я подивлюся. А що, багато ви городів узяли? І деревляни замовкали. Не розумом, так чуттям розуміли: ох і не простий чужинець, що прийшов до них, ковтнувши крові Турячого Мала.

      Торір ходив серед них у незручній турячій накидці, давав накази, гарчав своїм грубим риком, сам став яко звір. Подобою ж – деревлянин, обличчя розмальоване, очі геть білі од люті та напруги. Тільки коли сідав на Малагу та об’їжджав град, щось схоже на захоплення з’являлося у поглядах деревлян. Коней ці дикуни шанували як священних тварин, у своїх лісах бачили їх мало – лише найродовитіші могли собі дозволити мати комоня. А тут такий огир… Та й як тримається на ньому їхній ватажок – немов єдиним тілом з конем стає. Ех!

      Але по коню впізнали Торіра волхви з капища. Надвечір назавтра навіть наважилися вийти, підійшли ближче. Деревляни їх не зачепили: вбивати перунників навіть у них вважалося святотатством. Волхви ж, відкликавши Торіра, погрожували проклясти, вважаючи, що саме він і навів деревлян. Мусив схилитися перед ними, їсти землю, доводячи свою непричетність до набігу. Ні, він аж ніяк не ворог дреговичам. Його зло торкнеться тільки киян, що сховалися в дитинці.

      – Я сказав уже: мені лиш владу Аскольда з Диром знищити потрібно.

      Волхви зиркали один на одного, скрушно хитали головами, перебирали амулети.

      – Бачимо велику силу в тобі, чужинцю. Проте її недостатньо, аби приборкати деревлян, коли вони захочуть убивати. Але послухай: скоєного не повернеш, ти вже розохотив зайд, і вони спалять Туров. Про це і вогонь гуде, і вітер несе звістку, і вода плеще. Це воля богів, не твоя. Але присягнися в одному: ти назавжди покинеш нашу землю.

      І Торір зробив останню спробу:

      – Якщо я врятую дреговичів, що сховалися в граді, чи послухаєте мене? Чи залишитеся вільним племенем, не будете оглядатися на Київ і полянських князів-варягів?

      Волхви перезирнулися, і щось промайнуло в їхніх очах. Старі вже були, пам’ятали вільний час, коли дреговичі нікому не підкорялися.

      – Ти спершу переможи, – тільки й мовили перунники і пішли, не оглядаючись.

      Увечері Торір, сидячи верхи на Малазі, розмовляв зі своїм воїнством.

      – Завтра візьмемо дитинець Турова. І його комори, і кліті, і казна його – усе ваше. Дружинники полянські теж ваші. Хочете – вбивайте, хочете – СКАЧАТЬ