Оповідь Служниці. Марґарет Етвуд

Чтение книги онлайн.

      Хтось стоїть у коридорі, біля дверей до кімнати, де я зупинилася. У коридорі панують сутінки; це чоловік, він стоїть спиною до мене й дивиться в кімнату, темний проти світла. Тепер я бачу, що це Командор. Він не має бути тут. Він чує, що я йду, розвертається, вагається, іде вперед. До мене. Він порушує звичай, що мені зараз робити?

      Я зупиняюся, він робить паузу, я не бачу його обличчя, він дивиться на мене, чого він хоче? Але тоді він знову йде вперед, відступає в сторону, щоб не торкнутися мене, схиляє голову – його немає.

      Мені щось показали, але що саме? Наче прапор невідомої країни, що на мить майнув над схилом пагорба: це може означати напад чи переговори, може означати край чогось, чиєїсь території. Ось сигнали, якими обмінюються тварини: опущені сині повіки, притиснені до голови вуха, нашорошений гребінь. Проблиск вишкірених зубів – що, чорт забирай, він робить? Ніхто його не бачив. Сподіваюся. Це вторгнення? Він був у моїй кімнаті?

      Я назвала її моєю.

      Розділ 9

      Отже, МОЯ кімната. Зрештою, має ж бути якесь місце, яке я назву своїм, навіть нині.

      Я чекаю у своїй кімнаті, яка зараз – кімната очікування. Коли я лягаю спати, вона стає спальнею. Фіранки досі тремтять під вітерцем, надворі досі сяє сонце, хоча й не прямо у вікно. Воно відійшло на захід. Я намагаюся не розповідати казок, принаймні тут.