Оповідь Служниці. Марґарет Етвуд

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ він мацає мої груди, шукає стиглості, гнилоти. Дихання наближається, я відчуваю запах диму, лосьйону після гоління, тютюнового пилу на волоссі. Тоді чую голос, дуже м’який, близько до моєї голови – це він, напинає простирадло.

      – Я можу допомогти, – каже він. Шепоче.

      – Що? – кажу я.

      – Цс-с-с, – каже він. – Я можу допомогти. Іншим уже допомагав.

      – Допомогти? – перепитую я тихо, як і він. – Як?

      Можливо, він щось знає, бачив Люка, знайшов його, може повернути?

      – А ти як думаєш? – каже він, ледь видихаючи слова. Це його рука ковзнула вгору моєю ногою? Він зняв рукавичку. – Двері зачинені. Ніхто не зайде. Вони не знатимуть, що це не від нього.

      Лікар піднімає простирадло. Нижня частина обличчя закрита білою марлевою маскою – правила. Карі очі, ніс, голова з коричневим волоссям. Його рука між моїх ніг.

      – Більшість цих стариганів уже не спроможні, – каже він. – Або ж стерильні.

      Я мало не задихаюся: він сказав заборонене слово. Стерильні. Стерильних чоловіків більше не існує, неофіційно. Є лише плідні жінки і пустоцвіти – такий закон.

      – Чимало жінок так роблять, – веде далі він. – Ти ж хочеш дитину, так?

      – Так, – кажу я. Це правда, я не питаю, чому, бо знаю. «Дай мені синів! А коли ні, то я вмираю». Це може мати не одне значення.

      – Ти м’яка, – каже він. – Саме час. Сьогодні чи завтра, так навіщо марнувати можливість? Це займе одну хвилину, солоденька.

      Так він колись називав дружину; можливо, і досі зве, та це насправді узагальнення. Ми всі – солоденькі.

      Я вагаюся. Він пропонує себе мені, свої послуги, попри ризик для себе.

      – Мені боляче дивитися, через що ви проходите, – бурмоче лікар. Це щиро, щире співчуття, але водночас він насолоджується – і своїм співчуттям, і всім процесом. Його очі зволожені жалістю, його рука рухається на мені, нервово, нетерпляче.

      – Це надто небезпечно, – кажу я. – Ні, не можу.

      Покарання – смерть. Але вони мають спіймати вас у процесі, із двома свідками. Які шанси на те, що у кімнаті жучки, хто чекає за цими дверима?

      Його рука зупиняється.

      – Подумай, – каже він. – Я бачив твою картку. Тобі небагато часу лишилося. Та це твоє життя.

      – Дякую, – кажу я. Маю лишити по собі враження не ображеної, відкритої до пропозицій. Лікар забирає руку, мало не ліниво, не поспішаючи, це не останнє його слово. Він може підробити аналізи, доповісти, що у мене рак, безпліддя, відправити мене в Колонії, до Не-жінок. Усе це лишилося несказаним, але усвідомлення його влади, попри це, зависає у повітрі, коли він плескає мене по стегну й відсувається назад, за простирадло.

      – До наступного місяця, – каже він.

      Я знову вдягаюся за ширмою. У мене тремтять руки. Чому я налякана? Я не переходила меж, не зрадила довіри, не ризикнула, усе безпечно. Мене жахає вибір. Вихід, порятунок.

      Розділ 12

      Ванна СКАЧАТЬ