Название: Оповідь Служниці
Автор: Марґарет Етвуд
Издательство: Книжный Клуб «Клуб Семейного Досуга»
Жанр: Социальная фантастика
isbn: 978-617-12-4088-9, 978-617-12-3890-9, 978-0-099-74091-9, 978-617-12-4089-6
isbn:
Коли я побачила це залишене двома людьми свідчення любові чи чогось такого, принаймні бажання, принаймні доторків, двох людей, які нині, напевно, старі чи мертві, я знову застелила ліжко й лягла на нього. Я дивилася вгору, на сліпе око у стелі. Я хотіла відчути поряд Люка. Зі мною таке буває, такі напади минулого, наче слабкість, наче хвиля, накривають мою голову. Іноді це важко пережити. Що можна зробити, що можна зробити? – думала я. Нічого не можна зробити. У його ярмі й ті, що стали та ждуть. Чи лягли і ждуть. Я знаю, чому скло у вікні небитке, і чому люстру зняли. Я хотіла відчути Люка поряд, але місця не було.
Шафу я лишила до третього дня. Спочатку ретельно роздивилася двері ззовні та зсередини, тоді стіни з латунними гачками – як вони могли пропустити гачки? Чому їх не зняли? Надто близько до підлоги? Але все одно потрібна лише панчоха. І палиця з пластиковими плічками, на яких розвішані мої сукні, червона шерстяна накидка на холодну погоду, хустка.
Я стала на коліна, щоб оглянути підлогу, і побачила крихітні літери, схоже, свіжі, видряпані голкою, чи, можливо, просто нігтем у тому кутку, де тінь була найтемніша: Nolite te bastardes carborundorum.
Я не знала, що це значить, яка це взагалі мова. Подумала, що може бути латина, але латини я не знала. Байдуже, це було послання, воно було написане, а отже самим цим фактом заборонене, і його досі ніхто не бачив. Крім мене – мені воно й було призначене. Призначене будь-кому, хто буде наступною.
Мені приємно міркувати про це послання. Мені приємно думати, що я спілкуюся з нею, цією невідомою жінкою. Бо ж вона невідома; а якщо й відома, мені про неї ніхто не згадував. Мені приємно думати, що її татуйоване послання витримало, дійшло принаймні до однієї людини, його викинуло хвилями на стіну моєї шафи, я відчинила її й прочитала. Іноді я повторюю ці слова сама собі. Вони дають мені маленьку втіху. Уявляючи жінку, яка їх написала, я бачу її своєю одноліткою, можливо, трохи молодшою. Я перетворюю її на Мойру, ту Мойру, якою вона була в коледжі, у сусідній кімнаті: спритну, безтурботну, спортивну, певний час на велосипеді, з туристичним наплічником. У веснянках – думаю я, – зневажлива, винахідлива.
Міркую про те, ким вона була або ким є, що з нею стало.
Я спробувала дізнатися про це в Рити того ж дня, коли знайшла послання.
– Ким була та жінка, яка жила в тій кімнаті? – спитала я. – До мене?
Якби я сказала інакше, скажімо, «Чи була в тій кімнаті жінка до мене?», це нікуди мене не завело б.
– Котра? – перепитала Рита підозріло й непривітно. Утім, вона майже завжди так зі мною говорить.
Отже, вона була не одна. Хтось не відбув тут повного терміну, повних двох років. Когось відіслали звідти, з тієї чи тієї причини. Чи не відіслали, вона зникла?
– Така жвава, – почала вгадувати я. – З ластовинням.
– Ти її знала? – запитала Рита, підозріла, як ніколи.
– Раніше знала, – збрехала я. – СКАЧАТЬ