Оповідь Служниці. Марґарет Етвуд

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ одна з перших, зведених тут сотні років тому. Нею більше не користуються, хіба що як музеєм. Усередині можна подивитися на картини жінок у довгих скорботних сукнях, із прикритим білими чепчиками волоссям, і похмурих прямих чоловіків у темному вбранні. Наші предки. Вхід безкоштовний.

      Однак ми туди не заходимо, стоїмо на доріжці, дивимося у церковний двір. Старі могильні камені досі там, вивітрені, роз’їджені, з усіма цими черепами та перехрещеними кістками, memento mori[10], янголами зі слабкодухими обличчями, крилаті пісочні годинники яких мають нагадувати про плинність смертного часу, а з пізніших століть лишилися урни та верби для жалоби.

      Вони не чіпали надгробки чи церкву. Їх ображає лише нещодавня історія.

      Гленова схилила голову, наче молячись. Вона щоразу так робить. Можливо, думається мені, у неї є хтось особливий, що пішов, – чоловік, дитина. Але я не можу до кінця у це повірити. Я думаю про неї як про жінку, для якої все робиться напоказ. Це гра, а не справжні дії. Вона робить це, щоб видаватися хорошою, думаю я. Вона прагне взяти від цього все.

      Але я їй маю здаватися такою ж. А як інакше?

      Тепер ми відвертаємося від церкви й бачимо те, до чого насправді прийшли, – Стіну.

      Стіні теж сотні років, принаймні більше ста. Як і тротуари, вона складена з червоної цегли і колись була простою, але красивою. Тепер на воротах стоять вартові, над ними на металевих стовпах розвішені огидні нові прожектори, низом в’ється колючий дріт, угорі вздовж всієї стіни вцементоване бите скло.

      Ніхто добровільно не проходить через ці ворота. Усі ці застереження – проти тих, хто намагається вийти, хоча й дійти аж до стіни зсередини, повз електронну сигналізацію, уже майже неможливо.

      Біля головних воріт висять ще шість тіл – підвішені за шиї, руки складені перед собою, голови в білих мішках схилені на одне плече. Напевно, зранку проходило Спасіння для чоловіків. Я не чула дзвонів. Можливо, я до них уже звикла.

      Ми зупиняємося разом, наче за командою, і дивимося на тіла. Це нічого, ми маємо їх бачити – саме тому вони висять тут, на Стіні. Іноді вони висять тут днями, до наступної партії, щоб якомога більше людей могли їх побачити.

      Вони звисають із гаків, вмурованих до Стіни саме для цього. Не всі зайняті. Ці гаки схожі на протези для безруких. Чи на сталеві знаки запитання, перевернуті догори дриґом і покладені набік.

      Найгірше – це мішки на головах, гірше за самі обличчя. Від цього люди стають схожі на ляльок, яким ще не розфарбували личка, на опудала; до певної міри вони й є опудала, бо ж саме лякати й мусять. А можливо, їхні голови – мішки, напхані чимось незрозумілим: чи то борошном, чи то тістом. Справа в очевидній вазі цих голів, їхній порожнечі, то́му, як гравітація тягне їх до землі, і вже немає життя, щоб тримати їх рівно. Голови – це нулі.

      Хоча якщо дивитися і дивитися, як ми робимо, починаєш бачити обриси облич під білою тканиною, наче сірі тіні. Голови – це голови сніговиків, із вугіллям замість очей і відпалими носами з морквин. Голови тануть.

СКАЧАТЬ