Оповідь Служниці. Марґарет Етвуд
Чтение книги онлайн.

Читать онлайн книгу Оповідь Служниці - Марґарет Етвуд страница 7

Название: Оповідь Служниці

Автор: Марґарет Етвуд

Издательство: Книжный Клуб «Клуб Семейного Досуга»

Жанр: Социальная фантастика

Серия:

isbn: 978-617-12-4088-9, 978-617-12-3890-9, 978-0-099-74091-9, 978-617-12-4089-6

isbn:

СКАЧАТЬ безпеку.

      – Що ж може бути безпечніше за мертвих, – розлючено відповіла Рита. – Вона йшла собі у справах. Навіщо було в неї стріляти?

      – То був нещасний випадок, – мовила Кора.

      – Не буває такого, – відповіла Рита. – Усе робиться навмисно.

      Я чула, як вона грюкає посудом у мийці.

      – Ну, хтось двічі подумає, перш ніж підривати цей дім, – сказала Кора.

      – Байдуже, – кинула Рита. – Вона важко працювала. То погана смерть.

      – Буває й гірше, – мовила Кора. – Принаймні все трапилося швидко.

      – Кажи, як хочеш, – сказала Рита. – Я б воліла, щоб у мене перед тим був якийсь час. Щоб усе було, як годиться.

      Двоє юних Хранителів козирнули нам, піднявши три пальці до краю беретів. Нам приписані такі почесті. Вони мають показувати повагу до природи наших послуг.

      Ми дістаємо перепустки із закритих кишень у широких рукавах, їх вивчають, ставлять печатки. Один заходить у буду справа вбити наші номери у Компутроль.

      Повертаючи документи, той, у якого вже почали рости персикового кольору вуса, схиляється, намагаючись глянути мені в обличчя. Я трохи піднімаю голову, щоб йому допомогти, він бачить мої очі, я – його, і він шаріється. У нього довге скорботне обличчя, наче у вівці, але очі, великі й круглі, радше собачі – від спанієля, не від тер’єра. Шкіра бліда, хворобливо ніжна, наче та, що буває під струпом. Усе одно я думаю, як би було покласти руку на це відкрите обличчя. Відвертається він.

      Ця подія – хай дрібне, але порушення правила, настільки дрібне, що лишиться непоміченим, але я зберігаю такі моменти як винагороду. Наче ті цукерки, які я малою складала в глибині шухляди. Це шанси, крихітні щілинки.

      Що, якби я повернулася сюди вночі, коли він сам на чергуванні (хоча йому ніколи не дозволять лишитися на самоті), і пустила його під свої білі крила? Що, якби я зняла свою червону плащаницю, показалася йому, їм, у непевному світлі ліхтарів? Напевно, іноді вони думають про це, коли стоять без кінця на цій заставі, де не буває нікого, крім Командорів Вірян у довгих чорних муркотливих авто, чи їхніх блакитних Дружин і доньок у білих серпанках дорогою на Спасіння чи Молитвосвята, чи кремезних зелених Марф, чи, зрідка, Родомобілів, чи піших червоних Служниць. Чи іноді фарбованих у чорне фургонів із крилатим білим оком. Вікна у фургонах тоновані, чоловіки на передніх сидіннях носять темні окуляри – подвійне затемнення.

      Фургони, звісно ж, тихіші за всі інші автомобілі. Коли вони проїздять повз нас, ми відвертаємося. Якщо зсередини лунають звуки, ми намагаємося їх не чути. Нічиє серце не досконале.

      Коли чорний фургон доходить до пропускного пункту, його пускають без жодних пауз. Хранителі не хочуть ризикувати, зазирати всередину, шукати, сумніватись у владі. Що б вони не думали.

      Якщо взагалі думають, бо ж дивлячись на них – не скажеш.

      Імовірно, вони не думають про одяг, розкиданий по газону. Якщо й подумають про поцілунок, СКАЧАТЬ