раКУРС. Світлана Талан

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ півгодини мама вже відсторонює мене від такої нудної роботи: розбиті дві банки, зіпсована кришка. І це ненавмисне!

      – Як завжди! – зітхає мама, спостерігаючи, як я збираю скляні друзки.

      – Вибач, я не хотіла. Сама не знаю, як воно вийшло.

      – Руки не звідти виросли, – незле дорікає вона мені.

      – Яку зробили батьки, така й дитинка вийшла, – удавано зітхаю я й розводжу руки в сторони.

      – Іди вже! Поклич Солю, нехай вона накладає в банки зелень та огірки, а все інше сама зроблю.

      Соля, як завжди, зачинилась у кімнаті й щось скрипить на скрипці. Вона мовчки кладе інструмент на стіл, робить це так, ніби в її руках найцінніша річ у світі. Я жодного разу не торкнулася скрипки. Мені здавалося, що візьми я її в руки, то не тільки смичок переломиться, а й струни порвуться. Соля йде на кухню, де на шести квадратних метрах ніде розвернутися й парує так, як у бані.

      До нестями хочу почути голоси моїх пташеняток! Телефоную Ірині, вона втішає:

      – Не хвилюйся ти так, дівчаткам у нас подобається. Ходимо гуляти в парк, на атракціони, воджу їх у кафе, на дитячі майданчики.

      – Дякую тобі, Іринко!

      – І тобі нема чого там робити. Приїжджай до нас, якось потіснимося, знайдемо тобі місце. Перечекаєш обстріли й тоді повернешся.

      – Спасибі за запрошення, але справді я не можу приїхати. Дай слухавку Лізі.

      – Альо! – чую тоненький рідний голосочок, і щемом наповнюються груди. – Хто це?

      – Лізонько, пташечко, це твоя мама. Як ти там, сонечко?

      – Добре. А коли ти до нас приїдеш?

      – Незабаром, моя ластівочко. А як там Мариночка?

      – Вона мене не слухається, – жаліється Ліза. – Не хоче сама застібати босоніжки, каже, що не вміє, а я знаю, що може, але не хоче.

      – Ти їй допомагай, ти ж старшенька.

      – Я їй так і кажу, але вона все одно не слухається, каже, щоб не командувала.

      – Можеш дати їй слухавку?

      – Даю.

      – Мамо, я скучила за тобою! – чую одразу від молодшої доньки.

      – Я також сумую за вами, – кажу їй. – Мариночко, ти повинна слухатися Лізу й не сваритися з нею. Зрозуміла?

      – Ага. Буду слухатися. Тоді ти приїдеш за нами? Я хочу додому!

      – Донечко, я незабаром приїду, але ти, будь ласка, будь чемною дівчинкою.

      – Буду! – обіцяє маленький неслух.

      Я кажу кумі, що незабаром заберу дітей, хоча ще не знаю, куди їх прилаштувати, бо сюди привезти не можна. Лягаю на ліжко, зажмурююсь – і мої пташенята стоять перед очима. Діти схожі на мене, і це добре. І не тому, що вважаю себе гарною, а тому, що вони не будуть щоразу нагадувати мені про своїх батьків. Кожного чоловіка, від якого народила дитину, я кохала, а зараз розумію, що є незграбою не лише на кухні, а й у житті. Навколо стріляють, на вулицях блокпости, п’яні люди зі зброєю, а жоден із них не зателефонував, не поцікавився долею своїх дітей. Цікаво, де вони зараз? СКАЧАТЬ