На межі самотності. Бенедикт Вельс

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ зайшлися криком і слізьми. Я повернувся та подивився в обличчя брата і сестри. Їхні очі в ту мить назавжди закарбувалися мені в пам’ять.

* * *

      Ввечері, лежачи в ліжкові, я все ще чув пронизливе скавчання. Ліз весь день залишалась у пригніченому настрої, а Марті, здається, не зронив і слова. Але найдивнішим мені видавалось те, що батьків не було поруч, коли це сталось. Звісно, повернувшись, вони взялися нас втішати, проте це не змінило того, що ми з братом і сестрою пережили щось жаске наодинці.

      Тієї ночі я довго не міг заснути, крутився з боку на бік. Те, як безтурботна радість іншої сім’ї за мить змінилась горем, не йшло мені з голови. Я знову згадав дядька Еріка, як нам сказали, що він «загинув». До цього дня моє життя проходило безжурно, та вочевидь у світі існували невидимі сили та течії, спроможні враз перевернути його догори дном. І деякі родини горе оминало, а інші його немовби притягували, тож цієї ночі я питав себе, чи можемо ми бути однією з цих інших родин.

      На роздоріжжі

      (1983–1984)

      Три з половиною роки по тому, у грудні тисяча дев’ятсот вісімдесят третього: останнє Різдво з батьками. По обіді, ближче до вечора, я стояв біля вікна у своїй дитячій кімнаті, поки інші прикрашали вітальню. Як і кожного року, я знав: мене покличуть, коли все буде готово. Але скільки ще чекати? Я чув невдоволене бурчання брата, примирливий сміх матері. Чув, як сестра з батьком сперечаються, яку скатертину вибрати. Щоб розважитися, я став дивитися у вікно на наш двір з по-зимовому голими деревами, гойдалкою і зведеною між гілками одного з дерев халабудою. За останні роки багато що змінилось, але не цей двір, котрий мені так подобався.

      У двері постукали. У кімнату зайшов батько. Він був у синьому кашеміровому светрі та пожовував мундштук своєї люльки. Тоді йому було вже під сорок. Чорне волосся над лобом порідшало, юнацька усмішка зникла. Що з ним трапилось? У згорбленій постаті, що застигла переді мною, було важко розпізнати самовпевненого оптиміста, яким він здавався декілька років тому.

      Тепер він і мама рідко робили щось удвох, куди частіше батько на години зникав з дому зі своїм фотоапаратом. Але своїх знімків він нам ніколи не показував, і, навіть граючись з друзями, я спиною відчував його неспокійний погляд. У батькових очах світ був місцем постійної небезпеки. Загроза існувала повсякчас. Наприклад, коли мати була за кермом («Куди ти так женешся, Лєно, хочеш, щоб ми розбилися на смерть?»). Або коли я щорік перебігав ту річку під Бердіяком по стовбуру зваленого дерева («Жулю, я прошу тебе, мені справді несила на це дивитися. Якщо ти впадеш, то зламаєш шию!»). Чи коли Ліз збиралася з подругами на концерт («Я забороняю тобі туди йти! Хтозна, що за типи там ошиваються!»). Думаю, якби батькові дали написати порадник, він би назвав його «Краще не треба».

      Лише ганяючи з друзями у футбол на галявині посеред парку, батько трохи розслаблявся, і тоді я захоплено спостерігав, з якою легкістю він вів м’яча через усе поле, вправно обводячи одного суперника за іншим. СКАЧАТЬ