На межі самотності. Бенедикт Вельс
Чтение книги онлайн.

Читать онлайн книгу На межі самотності - Бенедикт Вельс страница 2

Название: На межі самотності

Автор: Бенедикт Вельс

Издательство: Книжный Клуб «Клуб Семейного Досуга»

Жанр: Зарубежная образовательная литература

Серия:

isbn: 978-617-12-3180-1, 978-3-25706-958-7, 978-617-12-3473-4, 978-617-12-3474-1

isbn:

СКАЧАТЬ і пружною ходою рушив до дверей будинку. Він був, як то кажуть, «у розквіті сил». У свої тридцять з гаком він зберіг густе чорне волосся і звичку звертатись до кожного з люб’язною ввічливістю. Я часто бачив, як сусіди чи колеги обступали батька з усіх боків і ловили кожне слово, коли він щось розказував. Причиною тому був передусім його голос: м’який, не занадто низький, проте й не високий, з ледь помітним акцентом, цей голос невидимим ласо охоплював слухачів і змушував їх підходити все ближче. На роботі, де батько обіймав посаду фінінспектора, його дуже цінували, але для нього на першому місці завжди була сім’я. Щонеділі він готував для всієї родини і завжди знаходив час для нас, дітей, а юнацька усмішка надавала йому оптимістичного вигляду. Проте пізніше, розглядаючи його світлини, я завжди помічав, що вже тоді все було не таким безхмарним, як здавалося. Його очі. У них немов причаївся прихований біль, а може, і страх.

      Бабуся з’явилася у дверях. Її рот був перекошеним, а очі дивились повз сина, немовби вона чогось соромилась. Вони обійнялись.

      Ми з братом і сестрою спостерігали за цим з автівки. Нам розповідали, що в юності бабуся була чудовою плавчинею і нею захоплювалося все село. З тих пір минула, мабуть, ціла вічність. Її руки здавались крихкими, зморщене обличчя нагадувало черепашачу голову, а галас, що здіймали онуки, був для неї нестерпним. Ми, діти, страшилися і старої, і її скупо облаштованого будинку зі старомодними шпалерами та залізними ліжками. Чому батько вперто приїздив сюди кожного літа, залишалось для нас загадкою. «Нібито щось змушувало його рік у рік повертатися туди, де йому довелося зазнати найбільших принижень», – якось пізніше зауважив Марті.

      Проте було й хороше. Запах кави вранці, сонячні промені на плитковій підлозі у вітальні, м’яке подзвякування, що лунало з кухні, коли перед сніданком брат із сестрою йшли по виделки чи ложки. Батько поринав у читання газети, а мати бралася розплановувати день. А потому екскурсії печерами, прогулянки на велосипедах чи партія петанку в парку.

      А наприкінці серпня щорічне свято вина. У цей час у Бердіяку вечорами лунала жива музика, будинки прикрашались паперовими ліхтариками та гірляндами, а вулиці наповнювалися запахом смаженого на грилі м’яса. Ми з братом і сестрою сиділи на широких сходах ратуші та спостерігали, як танцюють дорослі на сільській площі. Мої руки стискали фотоапарат, що його мені довірив батько. То була важка й далебі не дешева камера фірми «Mamiya»[3]. Мені доручили знімати свято. Я сприймав це доручення за честь: зазвичай батько нікому не давав користатися своєю фототехнікою. Я з гордістю зробив кілька знімків, доки батько граційно кружляв маму посеред юрби інших танцюристів.

      – Тато добре танцює, – тоном фахівця промовила Ліз.

      Сестрі було одинадцять. Висока дівчинка з білявим волоссям, вона вже тоді страждала на те, що ми з Марті називали «театральною хворобою»; Ліз завжди поводилася так, нібито вона на сцені. Вона сяяла, мов у світлі софітів, а говорила так голосно й чітко, що її легко змогли б розчути навіть з останнього ряду. Перед чужими людьми СКАЧАТЬ



<p>3</p>

Японська марка професійних фотоапаратів.