На межі самотності. Бенедикт Вельс
Чтение книги онлайн.

Читать онлайн книгу На межі самотності - Бенедикт Вельс страница 3

Название: На межі самотності

Автор: Бенедикт Вельс

Издательство: Книжный Клуб «Клуб Семейного Досуга»

Жанр: Зарубежная образовательная литература

Серия:

isbn: 978-617-12-3180-1, 978-3-25706-958-7, 978-617-12-3473-4, 978-617-12-3474-1

isbn:

СКАЧАТЬ то в Марті зовнішню подібність з ними годі було й шукати. Він видавався чужинцем, що прибув нізвідки й чомусь зайняв місце в нашій родині. Мені він геть не подобався. У фільмах, що я їх бачив, старші брати завжди поставали героями і завжди заступалися за менших. Мій же брат завше сторонився інших і цілими днями не виходив з кімнати. То годинами грався зі своєю мурашиною колонією, то досліджував зразки крові, видобуті з розчленованих саламандр або мишей – де Марті набирав стільки мертвих тварин мені було не втямити, але вони ніколи не переводилися. Незадовго до того Ліз обізвала його «огидним фриком», і треба сказати, влучила в яблучко.

      Спогадів від тієї поїздки до Франції, якщо не рахувати трагедію, котрою вона закінчилася, у мене залишилось небагато. Проте я й досі пригадую, як ми з братом і сестрою спостерігали за французькими дітьми, що ганяли у футбол посеред свята, відчуваючи себе безмежно чужими. Ми всі втрьох народилися в Мюнхені та вважали себе німцями. Крім деяких типових страв, що готували у нас вдома, ніщо не виказувало нашого напівфранцузького походження. Французькою ми майже не спілкувалися. При цьому познайомилися батьки у Монпельє. Батько переїхав туди після школи, тікаючи від власної родини, а мати тому, що їй подобалася Франція (і тікаючи від власної родини). Розказуючи про часи своєї юності, батьки згадували вечори, коли вони ходили в кіно чи коли мама грала на гітарі, про першу зустріч на вечірці у спільного друга або про те, як вони вдвох – мама на той час уже була вагітною – подалися до Мюнхена. Після таких розповідей у нас з братом і сестрою завжди виникало відчуття, що ми по-справжньому знаємо своїх батьків. Пізніше, коли їх не стало, нам стало зрозуміло, що нічого ми про них не знали, нічогісінько.

* * *

      Ми вирушили на прогулянку, але перед виходом батько не сказав, куди саме, та й дорогою не зронив ні слова. Вп’ятьох ми піднялися на пагорб, де починався ліс. Батько зупинився перед високим розлогим дубом.

      – Бачите, що на ньому вирізано? – спитав він якимось неуважним тоном.

      – L’arbre d’Eric, – прочитала Ліз. – Дерево Еріка.

      Ми уважно розглядали дуб.

      – Там хтось відрубав гілляку, – сказав Марті, вказуючи на круглий і немовби зашрамований слід зрубу.

      – А й справді, – пробурмотів батько.

      Ми з братом і сестрою зовсім не знали дядька Еріка; нам сказали, що він помер багато років тому.

      – Чому дерево так називається? – спитала Ліз.

      Обличчя батька просвітліло.

      – Бо на цьому місці моєму братові вдалося звабити дівчину, яка йому подобалась. Він приводив її сюди, вони всідалися на лавочку, дивилися вниз на долину, він читав їй вірші, а потім цілував.

      – Вірші? – запитав Марті. – І це допомагало?

      – Кожного разу. А тому якийсь дотепник вирізав на корі цей напис.

      Батько дивився в ранкову небесну блакить. Мати пригорнулася до нього. Я ще раз подивився на дерево і тихо повторив: «L’arbre d’Eric».

* * *

      Канікули добігали кінця, часу залишалося хіба СКАЧАТЬ