На межі самотності. Бенедикт Вельс

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ з алігатором, знерухомив блискавку і підкорив грім. Минулого тижня я на смерть забив скелю, покалічив камінь і віддубасив цеглину. А ти такий потворний, що цей бій мені доведеться провести з заплющеними очима.

      – Не заважай.

      – Точно, не заважай Марті, коли він пише своєму уявному норвезькому другові, – глузливо сказала Ліз.

      – Які ж ви нудні, – відповів Марті.

      На третій раз я, не шкодуючи сил, дав йому потиличника. Ручка ковзнула аркушем, залишивши по собі карлюку. Марті підскочив, мов ошпарений, і погнався за мною по кімнаті. Ми почали мотузити один одного. Спочатку брат виглядав розлюченим, але коли я, задихаючись, і далі описував свою велич, Марті не зміг втриматись від сміху і ми припинили бійку.

      Приблизно в цей час мої батьки сідали в орендоване «рено», щоби поїхати до бабусі в Бердіяк. Разом з тим молода жінка, адвокат за професією, сідала у свою «тойоту». В Монпельє в неї була запланована зустріч за вечерею, спізнюватися не хотілося. «Тойоту» занесло на мокрому асфальті і, виїхавши на зустрічну смугу, вона врізалась в «рено» моїх батьків. Двоє людей загинуло на місці.

      Молодій юристці дивом вдалося вижити.

      Кристалізація

      (1984–1987)

      За цим настала похмура незбагненність, важкий туман, з якого проступають лише короткі поодинокі спогади. Як я стою у своїй кімнаті в Мюнхені і дивлюся у вікно на двір з гойдалкою і халабудою на дереві, спостерігаю, як ранкове світло пробирається між гілок. Останній день у нашій наголо прибраній квартирі; я чую, як Марті гука:

      – Жулю, ти йдеш?

      Я неохоче відвертаюся від вікна. Не можу позбутися думки, що більше ніколи не подивлюсь крізь нього на рідний двір, проте нічого не відчуваю, не відчуваю навіть, що дитинство лишилось позаду.

      Потім перша ніч в інтернаті. Ми прибули запізно, і мене одразу ж відділяють від брата й сестри. Стискаючи в руці валізу, я просуваюсь голим коридором. Від лінолеумної підлоги відгонить оцтом. Поруч іде вихователь. Він рухається занадто швидко, я трохи відстаю. Нарешті зупиняємось перед одними дверима. За ними – кімната з трьома ліжками. Двоє з них уже зайняті. Діти сонно кліпають очима. Щоб не спантеличувати їх ще більше, вимикаю світло й роздягаюся в темряві. Ховаю прихоплену з дому м’яку іграшку під подушкою. Вмостившись у новому ліжкові, думаю про батьків і Марті з Ліз, котрі немовби зовсім поруч, та водночас безкінечно далеко, але я не плачу, не плачу ні секунди.

      Ще згадую один зимовий день декілька тижнів по тому. Поривчастий вітер лютує над засніженим пагорбкуватим полем. Я застібаю куртку, прикриваю обличчя рукою й пробираюсь далі. З носа тече, черевики приминають свіжий сніг, і він рипить на кожному кроці. Від холоду болить у легенях. Через годину я опускаюся на зледенілу лавочку і дивлюся вниз на рівнину. Вона виглядає онімілою й чужою. Я уявляю, як стрибаю вниз і майже долітаю до блискучої снігової поверхні, як вітер раптом підіймає мене в повітря, забиваючи дух. Я швидко набираю висоту, злітаю вгору, пришвидшуюсь, вітер свище повз вуха, і СКАЧАТЬ