На межі самотності. Бенедикт Вельс

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ рамки; сварки спалахували повсякчас, а ночі нерідко минали в розмовах. Про дійсно важливі речі говорили вряди-годи і ніколи не продовжували ці розмови вдень, куди частіше обговорювали вчителів або дівчат: «Бачив? За обідом вона знову на мене подивилася» або «Тобто як ти її не знаєш? Дідько, Моро, вона найгарніша в усій школі».

      Багато хто з мешканців інтернату потрапив сюди через неприйнятну поведінку вдома, погану успішність у школі або вживання наркотиків. Час від часу сюди заносило і справжніх малолітніх злочинців, оскільки інтернат як державна установа був зобов’язаний приймати майже кожного. Сільська молодь розгублено спостерігала, як психи з міста вриваються в їхню ідилію. «Ти теж з притулку?» – питали вони, причому «притулок» для них скоріше був синонімом до божевільні, ніж до школи-інтернату. В їдальні ми похапцем ковтали все, що нам діставалось. Їжі ніколи не було забагато, а нас сповнював голод, вгамувати який можна було хіба частково. Зате чутками, що пронизували інтернат фоновим шумом, тут наїдалися донесхочу. Все ретельно фіксувалося: хто з ким говорив, хто з ким подружився, за ким останнім часом зітхають дівчата. Не кожна зміна сприймалася схвально. Бувало, новісінькі й недешеві шмотки, гордо вдягнені напоказ, наступного дня назавжди зникали в глибині шафи, не знайшовши відгуку в інших. Деякі вихованці під час канікул намагалися змінити імідж і, приїжджаючи назад, здавалися впевненішими у собі, проте за декілька днів зазвичай поверталися до свого попереднього Я. Тут ти був і залишався тим, ким тебе вважали інші.

      Якщо в доінтернатівські роки я завжди відчував упевненість у власних силах, то тепер траплялися хвилини, коли я помічав, як приглушене вечірнє світло проникало в наповнений темрявою коридор або дерева в сутінках вкривали землю примарними тінями, і тоді в мене в середині раптом щось немов стискалося. Усвідомлення того, що я перебуваю на планеті, яка з неймовірною швидкістю рухається крізь космічний простір, лякало мене не менше, ніж нова, моторошна думка про неминучість смерті. Мої страхи нагадували тріщину, що ширшала з кожним днем. Я почав боятися темряви, смерті, вічності. Ці роздуми затьмарювали мій світ, і чим частіше я в них поринав, тим більше віддалявся від зазвичай веселих і безтурботних однокласників. Я був сам. Доки не зустрів Альву.

* * *

      Першого дня у новій школі я пожартував під час уроку. Мій попередній клас звик до таких витівок з мого боку і навіть чекав на них, проте тут, ще не діставшись до суті жарту, я зрозумів: сміятися ніхто не буде. Я дивився в незнайомі обличчя однокласників і відчував, як моя самовпевненість поступово випаровується. Цей невдалий жарт визначив мою роль у новій школі. Я був дивакуватим новеньким, котрий вдягав на себе що доведеться і від хвилювання перекручував слова. «Бешкозтовний» замість «безкоштовний» і так далі. Щоб не ставати посміховиськом однокласників, я вважав за краще не говорити зовсім і тому самотньо сидів за останньою партою. Поки через тиждень до мене не підсіла СКАЧАТЬ