Три товариші. Еріх Марія Ремарк

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ вже, мабуть, було байдуже. Йому вже минуло сорок два роки.

      Хоч я й розумів, що це наслідок сп’яніння, а проте щоразу, коли я бачив його таким, мені ставало моторошно. Приходив він нечасто, пив майже завжди на самоті у себе в майстерні. А це найшвидше руйнує людину.

      По обличчю в нього промайнула усмішка. Він тицьнув мені чарку.

      – Пий, Роббі! І рятуйся! Не забувай того, що я тобі сказав!

      – Не забуду, Фердинанде!

      Ленц накрутив грамофон. У нього була ціла купа платівок із записами негритянських пісень, він поставив кілька з них – про Міссісіпі, про збирачів бавовни та про жагучі ночі на берегах синіх тропічних річок.

      VI

      Патриція Гольман жила в одному з великих жовтих будинків, що протяглися на цілий квартал і відмежовувалися від вулиці вузеньким газоном. Перед під’їздом стояв ліхтар. Біля нього я й спинив «кадилак». Світло мерехтіло, і машина скидалася в ньому на величезного слона, що поблискував чорною шкірою.

      Я причепурився: до краватки придбав іще новий капелюх і рукавички, до того ж на мені було ще й демісезонне Ленцове пальто, розкішне сіре пальто з найтоншої шотландської вовни. Прибравшись отак, я мав на меті звести нанівець перше враження, що я справив на дівчину, коли був добре-таки напідпитку.

      Я посигналив. Умить, наче ракета, спалахнуло світло у вікнах сходової клітки всіх п’яти поверхів. Задзижчав ліфт. Було видно, як він плавно рушив униз – світле цебро, що ніби спускалося з неба. Патриція Гольман відчинила двері та швидко збігла по сходах. На ній був короткий коричневий хутряний жакет і вузенька коричнева спідничка.

      – Привіт! – Вона простягла мені руку. – Я така рада, що вийшла надвір. Цілісінький день просиділа вдома.

      Мені сподобалось, як вона подає руку – потиск був сильніший, ніж можна було сподіватися. Я терпіти не міг людей, що подають руку розслаблено, наче дохлу рибину.

      – Чому ви не сказали про це раніш? Я міг би заїхати по вас ще вдень.

      – Хіба у вас так багато вільного часу?

      – Не дуже… Та я б уже якось звільнився.

      Вона глибоко зітхнула.

      – Чудове повітря! Пахне весною.

      – Якщо хочете, можемо поїздити на свіжому повітрі скільки завгодно, – сказав я, – можемо поїхати за місто, в ліс – я на машині. – І я так недбало махнув рукою на «кадилак», наче це був якийсь старенький «форд».

      – «Кадилак»? – Вона здивовано глянула на мене. – Це ваша машина?

      – На сьогоднішній вечір – моя. А взагалі вона належить нашій майстерні. Ми її відремонтували, а тепер сподіваємося заробити на ній, як ніколи досі.

      Я розчинив дверцята.

      – Чи не поїхати нам спершу до «Виногрона» повечеряти? Як ви гадаєте?

      – Попоїсти можна, але чому саме у «Виногроні»?

      Я остовпіло глянув на дівчину. То був єдиний відомий мені фешенебельний ресторан.

      – Правду СКАЧАТЬ