Три товариші. Еріх Марія Ремарк

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ повз кладовище. Я побачив, як від «Інтернаціоналю» йшла Роза; її високі чобітки були наглянсовані до блиску. Я ще міг звернути вбік і за інших обставин зробив би це, але тепер і далі йшов їй назустріч. Роза дивилася кудись убік, наче ми ніколи не були й знайомі. Так уже було заведено: жодна з цих дівчат не признавалася на вулиці до знайомого, коли той ішов не сам.

      – Добрий вечір, Розо, – сказав я.

      Вона спантеличено глянула сперш на мене, потім на Патрицію Гольман, тоді похапцем кивнула і, збентежена, квапливо пішла далі. За нею, розмахуючи сумочкою і погойдуючи стегнами, ішла Фріці; губи в неї були яскраво нафарбовані. Вона глянула на мене так байдуже, наче крізь віконну шибку.

      – Здорова будь, Фріці! – привітався я.

      Вона схилила голову, як королева, і нічим не виказала свого здивування, але, проминувши нас, вона пішла швидше – хотіла поговорити з Розою про цю зустріч. Я й тепер міг би ще звернути у якусь бічну вулицю, бо знав, що зараз з’являться ще й інші дівчата – саме був час їхнього першого обходу вулиць. Проте, з якоїсь упертості, я й далі йшов просто вперед – чого це я мав їх обминати? Я ж знав їх набагато краще, ніж оцю дівчину, що йшла поруч, з її Біндінгом та його «б’юїком». Нехай побачить їх, нехай добре до них придивиться.

      Вони всі, одна за одною, пройшли повз довгу шеренгу ліхтарів – красуня Валлі, бліда, струнка, елегантна; Ліна з дерев’янкою замість ноги; кремезна Ерна; «курчатко» Маріон; червонощока Марго; гомосексуаліст Кікі в білячій шубці і, нарешті, бабуся Мімі із спазмами судин, що своїм виглядом нагадувала обскубану сову. Я здоровкався з усіма, а коли ми потім пройшли коло «матусі», що сиділа біля свого казана з ковбасками, то я щиро потиснув їй руку.

      – А у вас тут чимало знайомих, – зауважила Патриція Гольман, трохи помовчавши.

      – Таких і справді чимало, – відповів я задерикувато.

      Я відчув на собі її погляд.

      – Думаю, що нам треба повертати назад, – сказала вона.

      – Авжеж, – сказав я, – я теж так думаю.

      Ми спинились перед її під’їздом.

      – На все добре, – попрощався я, – бажаю вам приємних розваг.

      Вона не відповіла. Зробивши певне зусилля, я відвів погляд від кнопки дзвінка на дверях і подивився на неї. Я не повірив власним очам: замість образи, вона, здавалося, ледве стримувала сміх, в очах її замерехтіли вогники, і от вона засміялась, щиро, безтурботно. Вона просто сміялася з мене…

      – Яка ж ви дитина, – сказала вона, – Боже, яка ж ви ще дитина!

      Я витріщився на неї.

      – Авжеж, – вичавив нарешті я з себе, – ще б пак… – I раптом зрозумів усю кумедність ситуації: – Ви, певне, вважаєте мене за ідіота?

      Вона сміялась… Я швидко ступнув до неї і міцно обійняв – нехай думає, що хоче. Її волосся лоскотало мої щоки, обличчя було просто в мене перед очима, запахло ледь відчутним персиковим ароматом від її шкіри. Потім її очі наблизились, і раптом я відчув її губи у себе на устах.

      Вона зникла, пе� СКАЧАТЬ