Три товариші. Еріх Марія Ремарк

Чтение книги онлайн.

      Ми стояли на вулиці. Перед будинком росло старе гіллясте дерево, плями світла й тіні від ліхтарів неспокійно бігали по дереву аж до густої крони. Гілки вже вкривалися легеньким зеленим пушком, у тьмяному хисткому світлі дерево виглядало могутнім і високим, здавалося, що крона його губиться в сутінках десь там угорі – так наче велетенська розчепірена рука з незмірною тугою поривається до неба.

      Патриція Гольман скулилась.

      – Вам холодно? – спитав я.

      Вона підняла плечі й засунула руки в рукава свого хутряного жакета.

      – Скоро зігріюсь. У приміщенні було досить жарко.

      – Ви надто легко одягнені. Вечори іще холодні.

      Вона похитала головою.

      – Не люблю важкої одежі. Та й хочеться, щоб нарешті потепліло. Не терплю холоду. Принаймні тут, у місті.

      – У «кадилаку» тепло, – сказав я. – Про всяк випадок я взяв із собою плед.

      Я допоміг їй сісти в машину й поклав їй на коліна плед. Вона підтягла його вище.

      – Розкішно! От тепер чудово. А то холод навіває сум.

      – Не лише холод… Проїдемося трохи? – спитав я, сідаючи за кермо.

      Вона кивнула:

      – З приємністю.

      – А куди?

      – Так просто, потихеньку вулицями… Однаково куди…

      – Гаразд…

      Я запустив мотор, і ми повільно поїхали містом просто так, навмання. Це була година пік вуличного руху. Майже нечутно посувалися ми вулицями – так тихо похуркувала машина. Здавалося, що наш автомобіль – це корабель, який безгучно лине барвистими каналами життя. Повз нас пропливали вулиці, освітлені під’їзди будинків, вогні, ряди ліхтарів, солодка, ніжна схвильованість цього вечора, лагідний трепет осяяної вогнями ночі, а над усім цим, поміж дахами, свинцево-сіре глибоке небо, що поглинало зняту містом заграву.

      Дівчина мовчки сиділа поруч мене, світло й тіні падали крізь шибку їй на обличчя, перебігали по ньому. Час від часу я поглядав на неї збоку; я знову згадував той вечір, коли вперше побачив її. Обличчя її посерйознішало, здавалося чужішим, аніж щойно перед цим, але вродливішим – те саме обличчя, що так схвилювало мене тоді й глибоко запало мені в пам’ять. У ньому ніби прозирав якийсь таємничий спокій, властивий природі – деревам, СКАЧАТЬ