Кмітливіші, швидші, кращі. Секрети продуктивності в житті та бізнесі. Чарлз Дахіґґ
Чтение книги онлайн.

Читать онлайн книгу Кмітливіші, швидші, кращі. Секрети продуктивності в житті та бізнесі - Чарлз Дахіґґ страница 20

СКАЧАТЬ котрий згодом описав це кохання у книжці, а проте нічого особливого не відбувалось, хіба що Реднер потім побралася з актором з гурту.)

      – Такі були 1970-ті, – сказала мені Міллер. – І всі займалися сексом.

      «Суботнього вечора у прямому ефірі» вважалася взірцем динаміки у великому мистецькому гурті. У підручниках для коледжів це подається як приклад того, чого може досягти група, коли є належні умови і команда згуртована.[66]

      За цією теорією гурт, який створив «Суботнього вечора у прямому ефірі», був настільки успішним, бо спільна культура замінила індивідуальні потреби. Був спільний досвід («Ми всі були дітьми, які не могли всидіти за популярним столом у середній школі», – казала мені Бітс); спільні соціальні мережі («Лорн був культовим лідером, – сказав письменник Брюс Маккол. – Доки ви, ніби мономан, обожнювали групу, у вас все було гаразд»); групі потрібні гучні індивідуальні его («Я не кажу, що це не спосіб, але в нас була Ґаяна на 17-му поверсі, – сказав Цвайбел. – Це був шталаґ, табір для військовополонених»[67]).

      Проте ця теорія значно ускладнюється, коли ви розмовляєте з першими учасниками «Суботнього вечора у прямому ефірі». Звичайно, ті актори й письменники дуже багато часу проводили разом, і в них виробилося сильне відчуття єдності, але не тому, що в них була якась силувана близькість, або спільне минуле, або через те, що вони дуже любили один одного. Насправді групові норми в учасників програми «Суботнього вечора у прямому ефірі» витворювали і напруженість, і стабільність.

      – Було багато змагальності та внутрішньої боротьби, – сказала Бітс. – Ми були дуже молоді й не знали, як стримуватися. Ми повсякчас сперечалися.

      Якось увечері в сценарній Бітс пожартувала, що їм пощастило, що Гітлер убив шість мільйонів євреїв, бо інакше нікому не вдалося б знайти квартиру в Нью-Йорк-сіті.

      – Мерилін Міллер два тижні не розмовляла зі мною, – згадує вона. – Мерилін категорично не сприймала жартів про Гітлера. Гадаю, вона мене за це ненавиділа. Ми годинами осудливо дивились одна на одну.

      Траплялися ревнощі й суперництво, боротьба за прихильність Майклза, конкуренція за час в ефірі.

      – Ви хотіли, щоб ваш скетч мав продовження, а це означало, що когось треба було скорочувати, – казала Бітс. – Якщо вам таланило, хтось зазнавав невдачі.[68]

      Прикрими виявлялись навіть такі тісні стосунки, як між Еланом Цвайбелом і Джилдою Реднер.

      – Ми з Джилдою придумали персонаж Ровзенну Ровзеннеденна, і по п’ятницях я на весь вечір приходив до офісу й писав 8–9 сторінок сценарію, – казав Цвайбел. – Потім перед десятою ранку приходила відпочила Джилда й бралася, як училка, викреслювати червоним буцімто дурниці, і це мене дуже дратувало. Тоді я повертався до офісу й усе переробляв, а вона робила це знов. На той час як шоу запустили в ефір, ми вже не розмовляли одне з одним. Якось я навіть припинив на три тижні писати скетчі СКАЧАТЬ



<p>66</p>

Donelson Forsyth, Group Dynamics (Boston: Cengage Learning, 2009).

<p>67</p>

Alison Castle, «Saturday Night Live”: The Book (Reprint, Cologne: Taschen, America, 2015).

<p>68</p>

У імейлі у відповідь на запитання щодо перевірки фактів Бітс написала: «Мій жарт з приводу Голокосту був таким собі дотепом, бо інакше його і не розкажеш, не стосувався сценаристів шоу. Дослівно він звучав так: “Уявіть-но, що Гітлер не вбив би 6 000 000 євреїв, – у Нью-Йорку неможливо було б знайти помешкання”. Це був дотеп про те, як важко знайти помешкання в Нью-Йорку, знаючи при цьому кількість євреїв у Нью-Йорку і загальні національні почування на кшталт “Не треба бути євреєм, щоб любити житній хліб Леві. Але це не боляче”. Не йшлося в жарті про сценаристів. Мерилін Міллер образилася за саму згадку Гітлера й Голокосту, що, на її думку, не може бути темою для жартів… Щодо змагальності серед сценаристів – не те щоб вона не існувала, бо вона існувала, але кожен мав шанс повиставлятися наступного тижня. Інші сценаристи також, та й усі загалом, попри змагання за ефір, згоду Лорна, схвалення аудиторії тощо, завжди підтримували чужі зусилля й співчували через невдачу. Ніхто не затирав руки й не гигикав, мовляв, ваш скетч викинули, а мій – ні, отак. Радше вважали: наступного разу поталанить. Гадаю, всі почувалися членами сім’ї, може, й не добропристойної, але згуртованої. Гадаю, ударів у спину, ревнощів, суперництва, змагальності, групівщини на шкільному спортмайданчику більше, ніж в учасників шоу за моїх часів».