Коли повертається веселка. Анастасія Вінник

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ Оксана Прокопівна мала хворий жовчний міхур, і їй постійно потрібно було сидіти на дієті. Як жінка терпляча і чемна, вона довгими місяцями їла пісну їжу, але як жива людина не менше аніж двічі на рік вона зривалась. У якусь п’ятницю, увечері, вона купувала собі великого жирного оселедця і сповнена радості йшла додому. Розрізаючи рибину, вона щедро посипáла її маринованою цибулею, різала тонкими скибками чорний хліб, варила картоплю, усе це викладала на велику тарілку, тарілку ставила на тацю і несла на журнальний столик у вітальні. Потім вона йшла в душ, робила собі зачіску, макіяж, одягала красиву білизну і домашній халат. У невелику сумку складала речі, які будуть потрібні у випадку госпіталізації, ставила це все поряд зі столиком. Потім клала на стіл паспорт, хоча вже давно всі лікарі знали її дані, залишала двері незамкненими, сідала на диван і, не відводячи погляду від оселедця, набирала номер швидкої допомоги.

      Чергова лікарка вже не повчала: «Оксано Прокопівно, пожалійте себе, адже колись ми не встигнемо!» – і передавала виклик бригаді. Швидка приїжджала саме тоді, коли жінка від болю не могла навіть говорити. Їй кололи знеболювальне, брали сумку, паспорт, замикали вхідні двері, і, тихо вилаявшись, везли до лікарні. До понеділка вона оговтувалася і вже зранку була в школі.

      Учні не вважали її ненормальною. Вони любили її за доброту і незначну старомодність в одязі, зачісці й манері розмови. Навіть до першокласників вона зверталась на «ви» і ніколи не кричала, а малі негідники часто доводили її до сліз. Що саме вони робили, уже ніхто не пам’ятає, але одного разу Таня добре запам’ятала, як з-під грубезних лінз Оксани Прокопівни викотились сльози, – і весь клас замовк. Після цього випадку знущання припинились, і уроки мови та літератури відбувались у цілковитій тиші. Так було у Тетяниному класі, а як було в інших класах – хтозна…

      Натискаючи на дзвінок, Таня раптом подумала, що, можливо, вчительки тут уже немає, що колись швидка могла і не встигнути…

      Двері відчинила Оксана Прокопівна.

      – Тетянко!? Це ви? Не вірю власним очам! Проходьте!

      Її голос майже не змінився, дзюрчить, як потічок. Окуляри з такими ж грубими лінзами, але волосся вже не каштанове, а біле, та все ще вкладене у дивну зачіску.

      – Доброго вечора, вибачте, що не попередила, – сказала Таня, заходячи в маленький передпокій.

      – Та не переймайтесь, я рада вас бачити! Скільки ж років минуло? – Вона задумалася на мить. – Двадцять два…

      Таня кивнула:

      – Двадцять два… без трьох місяців. Це вам. – Вона простягнула пакунок.

      – Бачу, що мої заняття були марними, – з докором мовила Оксана Прокопівна.

      У школі вона була єдиною вчителькою, яка заборонила дарувати їй подарунки. Інші брали все підряд. Усі обурювались, обговорювали вчителів, але традицію не порушували і чемно скидались грошима на подарунки для них.

      «Найкращим подарунком для мене буде ваше життя, – сказала Оксана Прокопівна на останньому уроці. – Будьте чесними самі перед собою й іншими людьми, робіть добро і зберігайте серця чистими до останнього подиху».

      – Ваші СКАЧАТЬ