Коли повертається веселка. Анастасія Вінник

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ те, що її син навіть не знав свого рідного дядька.

      Одного разу, коли Таня забрала Дмитрика з дитячого садка, він запитав: «А в мене є тато?» «Є», – відповіла Таня. «А де він?» – «Він живе дуже далеко». – «А чому він живе далеко і ніколи не забирає мене із садочка?» Що вона могла на це відповісти? «Бо так треба». – «Кому треба?» – «Твоєму татові».

      Цієї історії вистачало, доки Дмитрикові не виповнилось дев’ять. Хлопчик попросив знайти тата. Таня збрехала, що тато має нову сім’ю і що вони обоє йому не потрібні. Тоді вона була впевнена, що збрехала для його ж блага.

* * *

      Вона витягнула з сумки грубий потертий зошит і сіла на ліжко.

      Звичка вести щоденник з’явилась у неї під час навчання на журфаці. Один із викладачів розпочинав лекцію з розписування: потрібно було п’ять хвилин писати про все, що спадало на думку, тільки б писати, – і вона писала про Дмитрика. Про те, який він ще маленький, але вже видно, що в нього велике і добре серце, про те, що він ніколи не плаче, не боїться лікарів і мужньо зносить ін’єкції. Про те, як перед сном вона читає йому улюблену книжку «Слідами динозаврів», і він чітко повторює «велоцепратор» і «протоцератопс».

      А одного сонячного ранку Таня зрозуміла, що пише не про сина, а про себе, про своє минуле, якого вона боялась, бо знала: настане час, і їй буде боляче. Вона не зводила повітряні замки і не вірила в мантри, що від минулого можна втекти: треба лише поскладати всі спогади на скрипучий віз, підкотити до прірви і промовити «залиш мене», скинувши все вниз. І ось ти вже без минулого, ти смієшся, стрибаєш на одній нозі і б’єш у веселий барабан.

      Можливо, це спрацьовує, якщо ти сам на сам з усім світом. А вона не сама, поряд з нею живе і росте маленька людинка, яка кожного дня відкриває для себе щось нове, і так хочеться, щоб ці відкриття не засмучували. Та це неможливо. Він бачить, що мама – це і тато, і дід з бабою, вони всі сплетені в одній її постаті, що вона заробляє, як тато, і читає на ніч казки, як бабуся, що пришиває ґудзика, як мама, і ремонтує табуретку, як дідусь. І ще намагається бути гарною і хорошою мамою, навіть коли на це вже не вистачає ані сил, ані часу.

      Про заміжжя Таня не думала, вона чітко знала, що вітчим – це не батько. І ще вона знала, що настане час – і Дмитрик буде їй докоряти, що в нього немає тата, дідусів і бабусь, і буде за щастя, якщо він колись пробачить їй цю втрату, пробачить біль, що з дитинства живе в його серці.

      Спершу нотатки в зошиті були схожі на безглузді думки, але з часом вони набрали певного змісту – і Таня купила зошит із багатьма аркушами. Вона ще не знала, що цей щоденник стане дуже важливим, вона просто записувала туди все, що спадало їй на думку, і їй ставало легше на душі: думки переносились із голови на байдужий папір.

      Час минав, хаотичність невідомим чином складалась у систему. Особливим було те, що про себе Таня писала в третій особі, бо коли писала від першої особи, дуже боліло її серце, що вона не могла й поворухнутись. Можливо, колись ці записи вона б оформила в новели або роман, але все зупинила СКАЧАТЬ