Люби ближнього твого. Еріх Марія Ремарк

Чтение книги онлайн.

      Приїхавши до Відня, він пішов у пансіон, де його заарештували. Хазяйка ще сиділа в конторі.

      Угледівши Штайнера, вона аж здригнулась й одазу ж квапливо сказала:

      – Вам тут жити не можна!

      – Та що ви! – скидаючи з пліч рюкзак, озвався Штайнер.

      – Пане Штайнер, я не можу вас пустити! Адже облава може бути кожного дня! Мені ж тоді пансіон закриють!

      – Луїзочко, – спокійно мовив Штайнер, – ви знаєте, на війні найкращою схованкою була свіжа вирва від снаряда. Щоб у неї зразу ж влучило, такого майже ніколи не траплялося. Тому в даний момент ваше кубельце – одне з найбезпечніших.

      Хазяйка розпачливо схопилась за голову й вигукнула патетично:

      – Ви мене занапастите!

      – Як прекрасно! Я все життя про це мріяв – когось занапастити. Ви – романтична натура, Луїзочко. – Штайнер оглядівся по кімнаті. – У вас іще знайдеться чашка кави? І чарка горілки.

      – Кави? І горілки?

      – Еге ж, Луїзочко! Я певен, що ви мене зрозумієте. Така симпатична молодичка! У вас у шафці ще є сливовиця?

      Хазяйка розгублено глипала на нього. Нарешті мовила:

      – Авжеж, є.

      – Оцього мені й треба! – Штайнер вийняв пляшку й дві чарки. – Ви теж вип’єте?

      – Я?!

      – Та ви ж, ви! А хто ж іще!

      – Ні, не хочу.

      – Та що ви, Луїзочко! Зробіть мені таку приємність. Пити самому – це якось бездушно. Будь ласка! – Він налив чарку й подав хазяйці.

      Та, повагавшись, таки взяла чарку.

      – Ну, нехай уже. Але ви тут не житиме, правда?

      – Усього кілька днів! – заспокоїв її Штайнер. – Кілька днів, не більше. Мені у вас щастить. А я задумав одне діло. – Він усміхнувся. – То давайте ж каву, Луїзочко!

      – Каву? Яка в мене тут кава!

      – Ну як же, рибонько! Он же вона стоїть, і закладаюся, що непогана.

      Хазяйка неприязно засміялась.

      – Ох ви ж і пройда! До речі, ніяка я не Луїза. Мене звуть Терезою.

      – Тереза! Не ім’я – мрія!

      Хазяйка подала йому каву.

      – Он іще речі старого Зелігмана, – сказала вона, показуючи на якусь валізу. – Що мені з ними робити?

      – Це того єврея, сивобородого?

      Хазяйка кивнула.

      – Я чула, він помер. Більш я нічого не знаю…

      – По-вашому, цього ще не досить? А де його діти, ви не знаєте?

      – Мало мені свого клопоту?

      – Правда, правда, – Штайнер підтяг валізу ближче й розкрив її. На підлогу викотилось кілька котушок ниток різного кольору. Під нитками лежала акуратно запакована в’язочка шнурків, далі костюм, пара черевиків, єврейський молитовник, дещо з білизни, кілька аркушів рогових ґудзиків, невеличка шкіряна торбинка із срібними шилінгами, два молитовні ремінці й білий талес, загорнений у тоненький СКАЧАТЬ