Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю (збірник). Еріх Марія Ремарк
Чтение книги онлайн.

Читать онлайн книгу Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю (збірник) - Еріх Марія Ремарк страница 88

Название: Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю (збірник)

Автор: Еріх Марія Ремарк

Издательство: Книжный Клуб «Клуб Семейного Досуга»

Жанр: Зарубежная классика

Серия:

isbn: 978-966-14-9578-3, 978-966-14-9125-9, 978-3-462-02687-0, 978-966-14-9575-2, 978-966-14-9579-0, 978-966-14-9577-6

isbn:

СКАЧАТЬ вечірня заграва.

      – Де це знов горить? – запитала Елізабет.

      – Ніде. Це просто сідає сонце.

      – Сідає сонце? Про це тепер зовсім не думаєш, правда ж?

      – Правда.

      Вони йшли далі. Вечірня заграва дедалі розгорялася, її відблиски лягали на їхні обличчя і руки. Гребер дивився на зустрічних перехожих. Він побачив їх раптом зовсім іншими, ніж досі. Кожен із них був людиною і мав свою долю. «Легко розумувати й бути хоробрим, коли в тебе нічого немає, – думав Гребер. – Але коли в тебе щось є, світ виглядає зовсім інакше. Усе стає і легшим, і важчим, а інколи й зовсім неможливим. Мужність потрібна й тоді, але вона має інший вигляд, називається інакше і, власне, тільки тоді й починається». Він глибоко зітхнув. У нього було таке враження, немовби він повернувся з небезпечного завдання в тилу ворога, коли загроза не стала меншою, але на якийсь час відступила.

      – Дивно, – мовила Елізабет. – Це, мабуть, весна. Тут же вулиця геть зруйнована, і немає жодних підстав для цього… І все-таки мені здається, що я відчуваю запах фіалок…

18

      Бетхер спаковував свої речі. Інші стояли навколо нього.

      – Ти її справді знайшов? – запитав Гребер.

      – Так, але…

      – Де?

      – Просто на вулиці, – відповів Бетхер. – Вона стояла на розі Келерштрасе і Бірштрасе, біля колишньої крамниці парасольок. І я її спершу навіть не впізнав.

      – Де ж вона весь час була?

      – У таборі біля Ерфурта. Ось послухайте. Вона стоїть собі біля крамниці, а я її не бачу. Я проходжу повз неї, а вона гукає мене: «Отто! Ти мене не впізнав?»

      Бетхер зробив паузу й обвів усіх поглядом.

      – Але хіба можна, друзі, впізнати жінку, яка схудла на сорок кілограмів?

      – Як називається табір, у якому вона була?

      – Не знаю. Здається, «Лісовий табір номер два». Я її спитаю. Але слухай-но нарешті далі! Я дивлюся на неї й кажу: «Альмо, це ти?» – «Я, – відповідає вона. – Отто, у мене було таке передчуття, що ти приїдеш у відпустку, тому я й повернулася сюди». А я все дивлюся на неї й мовчу. Жінка, яка колись була дужа, мов кінь, тепер стояла переді мною геть худа, якихось п’ятдесят п’ять кілограмів замість доброго центнера раніше. Просто кістяк, на якому метляється одяг! Жердина, та й годі! – Бетхер засопів.

      – Яка ж вона на зріст? – поцікавився Фельдман.

      – Що?

      – Яка вона на зріст, твоя дружина?

      – Десь метр шістдесят. А хіба що?

      – Отже, тепер у неї нормальна вага.

      – Нормальна вага? Чоловіче, що ти плетеш? – Бетхер втупився у Фельдмана. – Це не для мене! Для мене це – тріска! Мені не підходить ця триклята нормальна вага! Я хочу, щоб моя дружина була така, як раніше, показна, із задом, на якому можна розбивати горіхи, а не з двома жалюгідними квасолинами замість нього. За що я воюю? За отаку тріску?

      – Ти воюєш за нашого улюбленого фюрера й нашу дорогу вітчизну, а не за забійну вагу своєї дружини, – кинув Ройтер. – Після трьох років на фронті тобі пора б уже це знати.

СКАЧАТЬ