Название: Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю (збірник)
Автор: Еріх Марія Ремарк
Издательство: Книжный Клуб «Клуб Семейного Досуга»
Жанр: Зарубежная классика
isbn: 978-966-14-9578-3, 978-966-14-9125-9, 978-3-462-02687-0, 978-966-14-9575-2, 978-966-14-9579-0, 978-966-14-9577-6
isbn:
Гребер прийшов до фабрики задовго до кінця зміни. Минуло чимало часу, поки з’явилася Елізабет. Він уже почав був боятися, що її заарештували на фабриці. Спершу вона не впізнала його в цивільному, а потім розсміялася.
– Ти такий молодий! – вигукнула вона.
– Я не почуваюся молодим. Я почуваюся столітнім дідом.
– Чому? Що сталося? Тобі треба раніше повертатись назад?
– Ні, тут усе гаразд.
– Ти почуваєшся столітнім дідом тому, що в цивільному?
– Не знаю. Але в мене таке відчуття, ніби я, одягнувши цей триклятий костюм, узяв на себе всі турботи світу. Що тобі вдалося зробити зі своїми паперами?
– Все, – відповіла Елізабет, усміхнувшись, – я використала для цього навіть обідню перерву. Подала всі папери.
– Всі, – проказав Гребер. – Отже, робити більше нічого.
– А що ще треба було зробити?
– Нічого. Я тільки раптом злякався. Можливо, ми чинимо неправильно. Може, це тобі зашкодить.
– Мені? Як саме?
Гребер завагався.
– Я чув, що в таких випадках інколи надсилають папери до гестапо. Можливо, краще було б усе це облишити.
Елізабет зупинилась.
– Що ти ще чув?
– Нічого. Але мені зненацька стало страшно.
– Ти гадаєш, мене можуть заарештувати за те, що я хочу вийти заміж?
– Ні, не в цьому справа.
– А в чому? Ти думаєш, їм стане відомо, що мій батько в концтаборі!
– Та ні ж, – перебив її Гребер. – Їм це відомо напевне. Я подумав, що, може, краще було б не привертати до себе уваги. Від гестапо можна чекати чого завгодно. Раптом якомусь кретинові щось спаде на думку. Ти ж знаєш, як це буває. Там не питають, хто правий, а хто винуватий.
Елізабет хвилю помовчала.
– Що ж нам робити? – спитала потім.
– Я думав про це цілий день. Мабуть, тут уже нічого не вдієш. Якщо тепер ми заберемо заяви назад, то ще більше привернемо до себе увагу.
Вона кивнула і якось дивно подивилась на нього.
– Можна все-таки спробувати.
– Пізно, Елізабет. Ми повинні тепер іти на ризик і чекати.
Вони рушили далі. Фабрику було добре видно – вона стояла на невеличкій площі. Гребер уважно придивився до будівлі.
– Вас тут ще не бомбили?
– Ще ні.
– Фабрика майже не замаскована. Її неважко розпізнати.
– У нас великі підвали.
– А вони надійні?
– Більш-менш, гадаю.
Гребер підвів погляд. Елізабет ішла поруч і не дивилася на нього.
– Зрозумій мене, ради Бога, правильно, – сказав він. – Я боюся СКАЧАТЬ