Війни художників. Станіслав Стеценко
Чтение книги онлайн.
Читать онлайн книгу Війни художників - Станіслав Стеценко страница 31
Название: Війни художників
Автор: Станіслав Стеценко
Издательство: ""Издательство Фолио""
Жанр: Историческая литература
isbn: 978-966-03-7380-8
isbn:
Ага, ось він.
«Дорогий високошановний Клименте Єфремовичу!
Вибачте за турботу – я посилаю Вам портрет Аллілуєвої, про який Вам розповідав. Тримати його в себе в майстерні, де його можуть побачити, нерозумно. Впевнений, Ви краще за мене знаєте, що з ним зробити. Покладаюся на Вас цілком і припускаю, що краще його не показувати Й. В. (Йосипу Віссаріоновичу). У такому випадку прошу Вас дати вказівку зберегти його як історичний документ.
Прошу вибачення, якщо знайде Й. В. помилки. Працював нервово й швидко протягом ночі біля труни.
Чудово, чудово. Ось так треба. На кожне можливе запитання НКВС є папірець.
Вісім років тому, 9 листопада 1932 року, служниця виявила в кремлівській квартирі Сталіна труп його дружини Надії Аллілуєвої. У руці в неї був пістолет – крихітний «вальтер», подарунок брата. Тіло лежало в калюжі крові. Пізніше пішли чутки про те, що Сталін убив дружину. Насправді ж він був опосередковано причетний до цієї смерті – публічно образив її на бенкеті на честь XV річниці Жовтневої революції. Говорили, що вона начебто відмовилася випити за остаточний розгром троцькістів і зінов’ївців, а він брутально вилаяв її і кинув в обличчя апельсинову шкірку. Герасимов сидів далеко від стола «вождів» і сам не бачив, як усе відбулося. Вона вийшла і…
Сталін важко переживав, і йому, очевидно, захотілося назавжди запам’ятати образ дружини, тому й викликав він художника Герасимова. І Олександр Герасимов усю ніч біля труни писав портрет Аллілуєвої. Але Сталін, розбираючи папери загиблої, виявив листи Бухаріну і Кірову, де дружина писала про нього, називаючи тираном і диктатором.
Він не пішов на похорон. І не згадав про портрет. Герасимов не знав, що з ним робити і, врешті-решт, не ризикнувши знищити, передав Ворошилову.
Берія увійшов раптово, без попередження і без стуку, розчинивши двері навстіж. Їх слідом прикрив якийсь військовий у кашкеті із синім обідком.
– Ну, здрастуй, товаришу Герасимов. Як справи? Над чим працюєш? – блиснув пенсне, тицьнув долоню, фамільярно ляснув по плечу і впав у його крісло. Витягнув ноги, запихкав, відкривши рот.
«Бач, поводиться як господар. До чого ж неприємний погляд. Як у жаби чи удава. А небезпечний він, як сто удавів. Що йому треба? Певно-таки з приводу портрета? Точно…» – подумав Герасимов, обливаючись потом.
– Ліліє, – гукнув. – Будь ласка, дві кави. Чи може кави з коньяком, Лаврентію Павловичу?
– А чого ж, – охоче погодився той.
– Що привело вас до святилища муз? – Герасимов присів на краєчок стільця для відвідувачів.
– Та ось хочу перевірити, як ви боретеся з ворогами народу, чи багато викрили? – пожартував Берія.
– Ви даремно так жартуєте, Лаврентію Павловичу! – ображено відповів Герасимов. – Через Спілку художників проходить передова боротьби на ідеологічному фронті. Ми втілюємо накази товариша Сталіна у СКАЧАТЬ