Соло для Соломії. Володимир Лис

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ з нього. Цяя кішка нахиляється до Соломійчиного вуха і шепче:

      – А твій братик сохне по мені, ой, як сохне.

      – Неправда, – видихає Соломійка.

      – Правда, подруго, правда. І ти те знаєш. Тико ж він калічка. Душа сохне, а рука всихає.

      Руфина відбігає, бо, може, боїться, що Соломка кинеться на неї.

      – Що вона тобі сказала, цяя видра?

      То вже Петро поряд. А раз Петро, то й Павло мусить бути. Жодним словом не дорікнули за щось хлопці. Павло тико сказав на другий день, як з міста вернулася:

      – Ми нічому не повірили.

      – А то ваше діло, – гордо кресонула своїми блакитними очицями, а душа заспівала й полетіла на небо, як пташка, котру на волю з клітки випустили.

      Любов брата до Руфини – єдине, що ятрить Соломчину душу. Ще хіба тривожить те, що сама ніяк вибрати не може між закоханими в неї (до кінчиків вух, каже Василько) Петром і Павлом. Петрусем і Павликом. І долею, що як два дерева, котрі зрослися і ніяк розлучитися не можуть, як ота верба роздвоєна, що росте на краю городу, коло калабані, в якій перуть і полощуть вони з мамою. Здалеку мовби одне дерево, а зблизька добре видно – дві вербиці-сестриці.

      А час, проте, несе на своїх крилах їх утрьох. Як і закоханого Василька, і нелюблячу Руфину. Минає зима, весна, літо. Саме літом палають українські й польські села, а на Петра й Павла відбувається отой «великий похід української пімсти», коли рушають на польські колонії. Так про пімсту мовить Петрусь, який десь за тижнів два перед тим подався в українську партизанку. Викликав неї надвечір з хати, стоїть весь виструнчений, аж тремтить, мовби молоде деревце на вітрі, хоч вітру й нема, тихий літній вечір просить їх нахилитися одне до одного.

      – У ліс я йду, Соломочко. Тре’ за Україну боротися.

      – А без тебе не обійдуться?

      – Та нє, так вроді виходить.

      По-дитячому, геть по-дитячому шморгає носом.

      Щемно-щемно на душі у Соломки.

      І гордо – не вона перша у партизанку, в повстанці хлопця свого проводжає, вже й підсміюватися дівчата почали. Тепер навіть кажуть: хто не йде – у того душа ляська альбо германська.

      – Удвох ідете? – питає.

      Петро зітхає. Бере її за руку. Легенько стискає пальці.

      – Ти ніц поганого не думай. Павло нам у селі помагатиме.

      – А я й ни думала. Тико він їден теперка мене проводжатиме. Не боїшся?

      – Кого схочеш, того й вибереш. Так же договорилися!

      «Ой дітвак, дітвак», – думає Соломійка.

      Її захлюпує ніжність. І жаль – в глибині душі вона не хотіла б нікуди Петруся свого відпускати. І страх – бо ж повстанці ходять воювати і з німаками, і з поляками.

      Літнє надвечір’я кладе на вулицю, на хати все довші тіні. Десь із-за крайніх садків намагається востаннє прозирнути, погладити Соломійку теплою ніжною лапкою-промінчиком призахідне сонце.

      Їй добре. Нє – добре і тривожно.

      «Моя душа як он та верба роздвоєна», – силкується усміхнутися.

      – Соломко, СКАЧАТЬ