Загублений між війнами. Наталка Доляк

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ були впевнені у швидкій, ба навіть блискавичній перемозі. Та що там, англійці були впевнені, що ніхто не зможе сказати їм упоперек бодай слово. Думали, що завдяки підступним діям території бурських республік потихеньку стануть англійськими. Але бурам увірвався терпець, вони не бажали втрачати свободу. Показали британцям, що таке тримати оборону, гідну славетних армій і полководців, що таке нападати, не чекаючи, допоки нападуть на тебе. Романтика чужої війни оперезала уяву Юрія Покоса і затвердила в переконанні – йому конче потрібно записатись до лав добровольців.

      Він поспіхом повернувся на своє місце та почав збирати речі. Зняв з гачка пальто, зі столика загріб кашкета, із верхньої полиці стягнув мішка.

      – Я не їду! – повідомив Петрові. – Писатиму тобі на стару адресу в Катеринославі. Ти ж туди?

      Петро підскочив від здивування, підтвердив, що він житиме в Катеринославі за старою адресою, а тоді, мов кіт, вчепився Юркові за рукава, вимагаючи пояснень.

      – У Тифлісі можна записатись у добровольці. Так у газеті написано.

      У кінці статті про англо-бурську війну зазначалось, що Росія підтримує відправлення добровольців з числа своїх підданих до Оранжевої Республіки та Трансваалю. Серед пунктів формування волонтерських загонів було зазначено місто, з якого вони півгодини тому виїхали. До Африки можна було дістатись іще з Петербурга, Москви та Києва.

      – Ти ж не станеш стрибати на ходу? – Петрові довелось підвестися з місця та попрямувати за Юрієм. – Сюди не сідати, я зараз повернусь, – попередив торговців, які ласо дивились на звільнену лаву.

      Юрій посміхнувся до друга та, вибачившись перед пасажирами, котрі стояли у вузькому проході, просувався до тамбура.

      – Ану, як війна скінчиться, допоки я доїду до Києва? – говорив Юрій сам із собою, бо ж Петро не встигав за ним.

      Потяг стишував ходу, що говорило само за себе – Юрій вчасно спохопився, – під’їздили до першої від Тифліса станції. У Петра ще було кілька хвилин, аби встигнути відмовити товариша, охопленого запалом боротьби. Але на того вже ніщо не діяло – ні вмовляння, ні заклики до здорового глузду, ні фізичне втримування.

      – Хлопче, і без тебе там впораються, – чіплявся що є сили за Юрія, викручував йому руки, забирав торбу. Той залишався непохитним у своїх божевільних намірах, вислизав від Петрових обіймів, лишав йому свій багаж і просувався до виходу. – Ага, слави хочеш! – кричав навздогін Петро і впихав йому до рук усе, що оце відняв. – Швидкої й гучної? Але ж там і вбити можуть. Про це ти подумав?

      Стояли у тамбурі, де вже були відчинені двері, хоча потяг іще по-черепашому рухався, дотягував до перону.

      – Убити можуть і ось тут, і навіть у цю секунду. Можливо, це остання війна і більше не буде нагоди воювати, – посміхнувся цій сентенції. – Я ж письменником хочу бути. Може, писатиму про війну. А як писатиму? Треба знати, що воно таке. На смак, на запах, на відчуття.

      Юрій міцно обняв товариша по СКАЧАТЬ