Загублений між війнами. Наталка Доляк

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ коня з возиком, на якому сидить задоволений собою, розпарений у тифліській бані багатий європеєць. «Чи не англієць?» – обдивляється Юрій іноземця. Лишень встигає роздивитись його як слід та упевнитись, що то, скоріш за все, француз, як з іншого боку чути заклик:

      – Хабарда! – що значить «бережись!».

      Юрій бачить мушу (вантажника), який пре на згорбленій спині величезну шафу, прив’язану до тулуба шматком ганчірки. При погляді на вантажника Покос кидається, аби допомогти йому, бо ж шафа хитається на його спині й, здається, ось-ось упаде, потягнувши за собою бідолашного мушу. Але тут-таки згадує – не можна торкатись вантажів, які переносить муша, бо, якщо той вантаж таки упаде, платити за поломку доведеться тому, хто спричинив те падіння. Муші могли впродовж цілих годин доводити, що вантаж упав не з їхньої вини. Саме тому вони не обирали безлюдних шляхів, а торували ті, на котрих можна було стріти чимало іноземців, не ознайомлених до ладу з правилами поведінки та особливостями взаємозв’язків. Іноземці, бувало, щедро платили, аби муша перестав волати й забрався разом зі своїм вантажем подалі з очей.

      Муша підходить до гурту одноплемінників та дає одному з них монету. Це кінто (злодії). Вони шугають у велелюдному потоці цілісінький день, а тоді, як татарський майдан надвечір порожніє, ділять награбоване, сперечаються між собою за кожну вкрадену дрібничку й за кожен кусник їжі.

      – Відчуваю, панові потрібні еполети, – чує Юрій з-за спини улесливий чоловічий голос.

      Озирається. Це айстровий єврей тішиться своєю лавкою, яку щойно відкрив. Він передчуває великі бариші, адже його майстерня шитиме еполети. Цей заповзятливий єврей, напевно, мріє, аби в світі що частіше починались нові війни, аби усе більше солдатів завойовували в боях право носити еполети, а відтак аби він більше виробляв тих еполетів і заробив собі грошенят на майстерню з виготовлення вогнепальної зброї.

      – Вам не треба еполетів? – мало не кричить у спину Покосові, який, ніби прокинувшись, труснув головою та побіг подалі від майстерні.

      – Ану, як це неправда? – Юрко витяг з кишені газету, аби ще раз пробігти по рядках і переконатись, що все правильно зрозумів щодо добровольців.

      У статті не зазначалось, де шукати в Тифлісі ті пункти запису волонтерів. Юрій мов навіжений почав вишукувати поглядом бодай когось у військовій формі. Як на зло, жодного офіцера навкруги – ремісники, старці, товсті чоловіки в справних костюмах, сестра милосердя з великим червоним хрестом на білосніжній накрохмаленій хустині.

      «У сестер милосердя вигляд, ніби вони черниці, а не лікарі, – думав Юрій. – Може, вона знає», – поспішив до незнайомої дівчини. Що ближче підходив, то краще міг роздивитись засмагле обличчя й неймовірної краси очі. Таких очей він іще зроду-віку не бачив. Блакитні, аж пронизували до кісток тією осяйною блакиттю, та ще й відтінені чорними, як вугілля, довгими віями і такими ж чорними дугами тонких брів. Дівчина кусала блідо-рожеві губи й озиралась навкруги СКАЧАТЬ