Знедолені. Виктор Гюго

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ клапоть землі, там стояла його хатина, його барліг. Нікого поблизу: ні сусідів, ні навіть перехожих. Відколи він оселився в тій улоговині, стежка туди заросла травою. Про те місце згадували, як згадують про оселю ката.

      Але єпископ вряди-годи поглядав на обрій, на гайок дерев, що позначав улоговину, де жив старий член Конвенту, і думав: «Там пропадає самотня душа». А внутрішній голос казав йому: «Твій обов’язок – навідати того чоловіка».

      Проте ця думка, спершу така природна, після хвилинного вагання вже здавалася йому безглуздою і майже відразливою. Бо в глибині душі єпископ поділяв загальний погляд і підсвідомо відчував якщо не ненависть до члена Конвенту, то принаймні цілковиту байдужість.

      Та чи має пастир сахатися вівці, якщо ота вівця паршива?

      Добрий єпископ був розгублений. Він уже не раз рушав у той бік, та з півдороги повертався.

      Коли це одного дня в місті поширилася чутка, що малий підпасок, який прислуговував членові Конвенту Г. в його барлозі, приходив до лікаря; що старий лиходій помирає, що його розбив параліч і він не переживе ночі. «І слава Богу!» – казали декотрі.

      Єпископ узяв свою патерицю, одяг мантію, бо скоро мав повіяти прохолодний вечірній вітер, і вирушив у дорогу.

      Сонце майже торкалося обрію, коли єпископ дістався до заклятого місця. Серце в нього калатало, коли він підходив до страшного лігва. Він переступив через рівчак, розсунув кущі живоплоту, підняв жердину на вході до занедбаного подвір’я, трохи пройшов і зненацька за високими кущами побачив «барліг».

      То була низенька хатина, вбога, але охайна, з дверима, обплетеними виноградною лозою.

      Біля дверей у старому селянському кріслі з коліщатками сидів сивий чоловік і всміхався до сонця.

      Поруч нього стояв хлопець, малий підпасок. Він подавав старому чашку з молоком.

      Єпископ мовчки дивився на цю сцену.

      – Дякую, – сказав старий, – більш мені нічого не треба.

      І відірвав усміхнений погляд від сонця, щоб глянути на хлопчика. Єпископ підійшов ближче. Почувши шарудіння кроків, старий повернув голову, і на його обличчі відбився глибокий подив.

      – Відколи я тут оселився, – сказав він, – це вперше хтось приходить до мене. Хто ви, добродію?

      – Мене звати Б’єнвеню Мірієль, – відповів єпископ.

      – Б’єнвеню Мірієль! Я вже чув це ім’я. Ви, бува, не той, кого люди називають монсеньйором Б’єнвеню?

      – Той самий.

      Старий ледь усміхнувся:

      – Отже, ви мій єпископ?

      – У якомусь розумінні так.

      – Заходьте, добродію.

      Член Конвенту подав єпископові руку, але єпископ її не взяв. Він тільки мовив:

      – Я радий, що мені сказали неправду. Ви не здаєтеся хворим.

      – Через три години я помру, добродію, – сказав старий.

      Він помовчав, а тоді провадив:

      – Учора в мене СКАЧАТЬ