Знедолені. Виктор Гюго

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ style="font-size:15px;">      – Тут буде їжі на двадцятеро чоловік.

      – Вони все замовили собі й наперед заплатили.

      Подорожній знову сів і сказав, не підвищуючи голосу:

      – Я в заїзді, і я голодний. Дайте мені вечеряти.

      Тоді корчмар нахилився і сказав йому на вухо таким тоном, що той здригнувся:

      – Ідіть звідси геть.

      Подорожній саме підгрібав залізним наконечником палиці жар у каміні. На ці слова він швидко обернувся і тільки-но розкрив рота, збираючись щось відповісти, як корчмар пильно подивився йому в очі й так само тихо додав:

      – Годі правити теревені. Хочете, я скажу, як вас звати? Вас звуть Жан Вальжан. Я знаю, хто ви такий. Коли ви увійшли, у мене виник сумнів, і я послав хлопця до мерії із запискою. І ось що вони відповіли мені. Читати вмієте?

      І корчмар простяг незнайомцеві розгорнутий клаптик газети. Той швидко глянув, що там написано. Помовчавши, корчмар сказав:

      – У мене звичка бути ввічливим з усіма. Ідіть звідси.

      Подорожній похнюпив голову, підняв з долівки свій мішок і вийшов на вулицю.

      Він рушив навмання, тиснучись до стін і парканів, – так ходять люди скривджені й принижені. Він навіть не обернувся. А якби обернувся, то побачив би, що хазяїн заїзду «Кольбаський хрест» стоїть у себе на порозі, оточений цілим гуртом людей, і щось розповідає, показуючи на нього пальцем. А якби він іще побачив, якими нажаханими очима дивляться на нього ті люди, то відразу збагнув би: незабаром про його появу стане відомо в усьому місті.

      Та подорожній нічого цього не бачив. Знедолені ніколи не оглядаються. Вони знають, що за ними йде тільки їхня недоля.

      Бредучи навмання незнайомими вулицями, подорожній раптом відчув гострий напад голоду. Він озирнувся навколо, сподіваючись побачити хоч якийсь притулок.

      Двері пристойного заїзду зачинилися перед ним. Що ж, він пошукає якийсь убогий шиночок.

      Він рушив на вогник, що саме загорівся в кінці вулиці, й справді підійшов до шинку. Заглянувши у вікно, побачив кімнатку з низькою стелею, освітлену лампою та вогнем, що палахкотів у печі. Кілька чоловіків сиділи за столом і пили. Шинкар грівся біля вогню. Щось булькотіло в казані, підвішеному над полум’ям.

      У той шинок, що теж був ніби заїздом, вели двоє дверей. Одні – з вулиці, другі – з малого, заваленого гноєм дворика.

      Подорожній не осмілився зайти з вулиці. Він прослизнув у дворик, боязко натиснув на клямку і прочинив двері.

      – Хто там? – спитав шинкар.

      – Людина, що хоче повечеряти й переночувати.

      – От і гаразд. Тут якраз вечеряють і ночують.

      Незнайомець увійшов до шинку. Пияки обернулись до нього. Лампа освітила його з одного боку, вогонь у печі – з другого. Він скинув з плечей мішок.

      – Підходьте, приятелю, до вогню, грійтеся. Вечеря зараз довариться, – сказав шинкар.

      Подорожній сів біля вогню і випростав затерплі від утоми ноги. З казана струміли смачні пахощі. На суворому, стражденному обличчі незнайомця, затіненому дашком кашкета, проступив вираз полегкості.

      Один із чоловіків, СКАЧАТЬ