Знедолені. Виктор Гюго

Чтение книги онлайн.

      – Я теж це помітив.

      – Палати у нас – зовсім малі кімнатки, і провітрювати їх важко.

      – Так я й подумав.

      – А наш садочок надто малий, і коли випадає сонячний день, тим, хто одужує, нема де гуляти.

      – Так здалося й мені.

      – Якщо спалахує пошесть – цього року ми мали тиф, а два роки тому сипняк – число хворих досягає сотні, і тоді ми опиняємося в безвихідному становищі.

      – Це спало на думку й мені.

      – Що ж тут удієш, ваша превелебносте? – сказав доглядач. – Треба миритися.

      Ця розмова відбулася в їдальні нижнього поверху.

      Єпископ помовчав якусь мить, а тоді рвучко обернувся до співрозмовника.

      – Скільки, на вашу думку, ліжок поміститься в оцій залі?

      – В їдальні вашої превелебності? – вигукнув приголомшений доглядач.

      Єпископ окинув залу поглядом і, здавалося, подумки зробив якісь підрахунки.

      – Тут поміститься двадцять ліжок, – сказав він, мовби сам до себе. І провадив, підвищивши голос: – Ось що я вам скажу, пане доглядач. Тут явно сталася помилка. У вас двадцять шість хворих, і вони туляться в п’ятьох-шістьох маленьких кімнатках. Нас тільки троє, а місця нам виділено на шість десятків персон. Сталася помилка, я вам кажу. Ви зайняли моє приміщення, а я – ваше. Поверніть мені мій будинок. Ваша оселя – тут.

      Наступного дня двадцять шість хворих бідняків перебралися в дім єпископа, а єпископ оселився в будиночку лікарні.

      Пан Мірієль не мав ніякого статку, його родина розорилась під час революції. Його сестра мала пожиттєву ренту в п’ятсот франків на рік – цього їй вистачало на особисті видатки. Як єпископ пан Мірієль отримував від держави платню в п’ятнадцять тисяч франків на рік. Того самого дня, коли переселився до лікарні, він раз і назавжди розписав, як витрачати цю суму. Ми наводимо тут пам’ятку, написану його власного рукою.