Жовтий князь. Василь Барка

Чтение книги онлайн.

      Андрій прийшов до пічників, коли вечеряли: варена картопля в череп’яній мисці, а в блюдці трішки олії; і сіль – хліба на столі нема. Почувши, чого прибув хлопець, пічничиха заклопоталася – йти.

      – Може б, доїли з гостем, тоді підеш? – питає пічник.

      – Вже годі!

      Надягла старий чоловіків піджак поверх зношеної суконки. І припрошує:

      – Сідай, синку! Ще є картопля.

      Літня жінка, дрібна на зріст. Відзнак дивовижної вроди в обрисі обличчя, що помарніло від років і клопотів, оживлюється карими очима, тонко окресленими, як осереддя квіткові, світучими – в прозорості.

      Всі в селі знають: мовчазниця і добра. Вдвох, справляючи печі і груби, за чверть віку ніде голки чужої не взяли, буваючи самі – цілими днями – серед чужого добра. Їх рідко звали: Максим Бережан чи Мар’яна Бережан, а просто – пічники, бо при цій роботі в селі – тільки вони, обоє нарівні: коло глини і цеголля, піску і золи, попелу і сажі.

      Хлопець спершу острашений від брів пічника, навислих, як стріхи, і здоровенних очей: синіх, що ніби аж переливаються повнотою. Сидячи смирно, тицяв картоплиною в олію, після чого обережно вів до губ, – а то розсиплеться. Смачна! – можна розсмоктувати до крихотки.

      – Чи не Андрійком звуть? – раптом прогриміло низько з-під колоскуватого кольору вусів, рівно підрізаних і зовсім дрібних, так що хлопцеві дивно: чому крізь них грізний виголос.

      – Так звуть, – потверджує гість і здогадується, що пічник пам’ятає його з минулої зими, коли піч лагодив.

      – Соли картоплю!

      Хлопець послухався і відчув, як смак гострішає і сильно входить в почуття.

      Доїв і, обтерши губи, подякував; хотів піти додому.

      – Підожди трохи! – наказує пічник.

      Відчинив шаховку; обторкав порожні коробки, склянки, капшуки, поки натрапив на грудку цукру: для хлопця.

      Той, дякувавши, взяв і відкусив білий гострячок, а решту – в кишеню.

      Страх проминав.

      – Дядьку, СКАЧАТЬ