Название: Жовтий князь
Автор: Василь Барка
Жанр: Историческая литература
isbn: 978-966-03-6888-0
isbn:
– Нащо казати, хіба так було? – дивується Катря: русява, виструнчена, мов придорожна тополинка; брунастий жакет поверх вилинялого, колись зеленкавого, плаття.
– Чого ж ми тут? Заходьмо в хату!
– Ні, пора додому, – відказує тітка. – Хіба трохи посидим на призьбі: крайчик неба вгледіти. Скоро й того збудемось.
Вийшли – при останньому огні з сонця; сусідка скаржиться:
– Забігли вчора, все перевернули; як собаки, видряпали і забрали, що було. Я зразу до сестер. Хоч недалеко до їх хуторця, так забарилась я і заночувала там. Кажу до своїх: рятуйтеся! Що є, сховайте, і не в дворі, а в полі чи в лісі – виїдьте вночі, закопайте, та глибше, щоб гостряками не достати. Бо все заберуть. Ми з старим переб’ємся, він на заробітках, я тут, – хоч пропадем, то тільки двоє; а в них же діти малі.
Сидять жінки на призьбі, що рудіє глиною в вечірньому світлі; стіна за розмовцями яснить, мов срібна. Здається, тільки сонце в світі чує їхні жалі.
Андрій прийшов до пічників, коли вечеряли: варена картопля в череп’яній мисці, а в блюдці трішки олії; і сіль – хліба на столі нема. Почувши, чого прибув хлопець, пічничиха заклопоталася – йти.
– Може б, доїли з гостем, тоді підеш? – питає пічник.
– Вже годі!
Надягла старий чоловіків піджак поверх зношеної суконки. І припрошує:
– Сідай, синку! Ще є картопля.
Літня жінка, дрібна на зріст. Відзнак дивовижної вроди в обрисі обличчя, що помарніло від років і клопотів, оживлюється карими очима, тонко окресленими, як осереддя квіткові, світучими – в прозорості.
Всі в селі знають: мовчазниця і добра. Вдвох, справляючи печі і груби, за чверть віку ніде голки чужої не взяли, буваючи самі – цілими днями – серед чужого добра. Їх рідко звали: Максим Бережан чи Мар’яна Бережан, а просто – пічники, бо при цій роботі в селі – тільки вони, обоє нарівні: коло глини і цеголля, піску і золи, попелу і сажі.
Хлопець спершу острашений від брів пічника, навислих, як стріхи, і здоровенних очей: синіх, що ніби аж переливаються повнотою. Сидячи смирно, тицяв картоплиною в олію, після чого обережно вів до губ, – а то розсиплеться. Смачна! – можна розсмоктувати до крихотки.
– Чи не Андрійком звуть? – раптом прогриміло низько з-під колоскуватого кольору вусів, рівно підрізаних і зовсім дрібних, так що хлопцеві дивно: чому крізь них грізний виголос.
– Так звуть, – потверджує гість і здогадується, що пічник пам’ятає його з минулої зими, коли піч лагодив.
– Соли картоплю!
Хлопець послухався і відчув, як смак гострішає і сильно входить в почуття.
Доїв і, обтерши губи, подякував; хотів піти додому.
– Підожди трохи! – наказує пічник.
Відчинив шаховку; обторкав порожні коробки, склянки, капшуки, поки натрапив на грудку цукру: для хлопця.
Той, дякувавши, взяв і відкусив білий гострячок, а решту – в кишеню.
Страх проминав.
– Дядьку, СКАЧАТЬ