Жовтий князь. Василь Барка

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ дрібніший, ніж пил.

      – Якраз і треба було полити, – сказав Максим, – зелень візьметься.

      – Візьметься: хоч пізно! – промовила жінка.

      Починало заходити сірістю передсвітанковою і поволі дніти, коли скінчили роботу; рівно вклали скибки з травою – на скопаній місцині. Незвичним очам трудно примітити, що поверхня зрушена.

      Віднесли пристрої в сіни. Хата дихнула теплою тишею; шибки – сіни, як фарба на захованій скриньці. Здається: от, крізь сутінок проступить, жаріючи, ніби чаша, обвід сонця. Але ні, – хмари зап’яли небосхил і сіють найдрібнішим плачем, відсторонивши вікна від світла, як нагорнута земля – очі людські від чаші. І серце теж криється: в свій смуток.

      Останню працю дома відбуто. Тепер зав’язуй клунки, пускайся рідного порога, бо нема праці… як нема? – печі ж пообвалювалися і димлять. А так рішено: хай дим очі людям їсть, бо в головарів ощадність, на кращий похапок собі.

      – Знайдем роботу в місті! – сказав Максим. Жінка оглянулась. – Роботу знайдем, – пояснив він. – Сказали: тут нема.

      Мовчки впроваджувала Мар’яна чавунок в огонь, розтопивши соломкою.

      – Чудно якось: голова колгоспу Вартимець зустрівся, навпроти так і валить – аж ми носами близько стали, тоді він стріпнув брови, неначе розбудився: «Максиме, ти?» – питає він і дивиться несвоїм поглядом.

      «Мабуть, вам прикрість або голова болить», – кажу йому. А він:

      «Не болить, уже завертається».

      «Чого ж?»

      Він оглянувся на розорені сараї, де худоба подохла.

      «Чого? Дзижчать газетки, що ми заморочені від успіхів».

      Як приглушений, стоїть; протягає гірко:

      «Та-а-ак…»

      Жаль стало його, я і раджу:

      «Відхиліться думками від клопоту!»

      «Куди? – питає він. – Скрізь однаково, і акти складені, що я винен; з посади відхилять, от що. Спішіть і ви звідси, бо роботи ремісникам не буде. Звільнять, аби зоставити без копійки».

      Вартимець пішов; заточувався, як сонний. Думаю: бідний чоловік з посадою і партквитком! Бісові приписаний, а той першого ж його калічить. Нам би тут берегти, що люди довірили, – ні, тягнися під городські паркани. Заб’ю вікна дошками: комісія вгледить пустку і без мацання одшиється. Хіба влізуть злодії. Та чого, по щербаті горшки? Я їх сховаю в підпіччя і цеглою закладу: там низько, ніби глухий підмурок ліг. А робота в місті знайдеться. Ти – як?

      – Про мене! – сказала жінка; себто, їй однаково.

      Максим знає: хоч мовчить вона, а прийняла до серця. Чи сказати, як Вартимець про смерть розпитував? Вагається пічник.

      Дощик перестав; розлилася біляста світлота крізь хмари.

      – Виходжу я з колгоспного – знов Вартимець навпроти: випитливо дивиться, радить перейти на цегельний завод – тепер печі перекладатимуть і треба мулярів. Дають сімейні кутки в бараках. І сам би пішов, так прив’язь.

      Дякую йому і дивлюся – подобрішав чоловік; він мою думку СКАЧАТЬ