Жовтий князь. Василь Барка

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ ні вітерці не повійнуть, ні деревце ніде не прийме в холодок, – нічого, що від сонця з’явлене, а тільки один огонь. Кажу для прикладу».

      «Похоже, що ти влучив! – згоджується Вартимець. – І добре, коли не второпаєм досередини, бо, замісто Сибірюги, туди б гнали етапом. Ось, тепер і мене. З півночі по сніжку втекти можна. Не забудь про цегельний завод: з десяток мулярів приймуть, – мені казали. Скоріше, бо тут зав’яжуть під зашморг!»

      Вартимець пішов; а я не знаю, що думати, – чудний він…

      – Чого ж чудний? – обізвалася Мар’яна, – в нього серце прокинулось: при біді.

      – Правду сказала; так і виглядав, як вирвався з сну до живого дня. Прийшов на край і чує, де став.

      – І я чую, – зовсім тихо сказала Мар’яна.

      Вражено чоловік на неї дивиться, бо знає: казала завжди, що – на серці. Видно, велика тривога в неї.

      – Зостанемося тут? – питає він, згадавши про вирішений від’їзд, можливо – причину страхів.

      – Будемо їхати! – заперечила Мар’яна.

      Він і сам бачив: треба. Заробітку по хатах жодного. Скорбота обгорнула йому думки від жінчиного передчуття. Один просвіток відкриється: як виїхати.

      9

      Прибрали на столі Катранники після голодного снідання і, почувши тупіт, виглянули в вікна: комісія! – біжить по садибі, вганяє щупи в ґрунт.

      Мирон Данилович виступив за поріг; дивиться, як нишпорять піднаказки скеповида – важного, ніби індик, і подібно обдутого сизістю, коли мимо проходить, натужуючись і палячи охряними очима, аж в рукавах стіпується, мов шкварком крильним. Виклохтує спересердя:

      – Гляжу, ще живий! Де ти їжу береш, що не здихаєш?

      Діткнутий в середину серця, подумав Мирон Данилович: «Це мені смерті хочеш, присурганивши з своєї Москви, – за віщо? Тобі ж не зичу гибелі!» Намірявся сказати, а змовчав: «Хай відбіга кудись, бо ще в хату вскочить і дітей покусає».

      Вернувся господар до своїх, що ждали, чи скоро комісію лихо вивіє; а враз – крик, на стороні, де попелище.

      Бригадник гукнув під вікно:

      – Виходь, опис буряків буде!..

      Старші сполотніли: знайдено буряки і тепер скоро кінець.

      Вийшов до розритого попелища Мирон Данилович, затерпнувши від тривоги. Небагато буряків, а гамору навкруги – мов знайшли скарбницю царя. Перебирають знахідку в мішечок і складають опис. Шікрятов радий! – і лається; руками підкидає від розбурення, сам стаючи з жовтого і сизого аж червонастий, трішки менш, ніж вириті буряки. В руці щуп, як блискавичний гостряк демона.

      Мирон Данилович немовний стоїть при всьому гомоні, знає: ось близько до хати – смерть.

      Пробули в смутку, мов живими похоронені, півдня. Оленка притулилася до матері:

      – Їсти!..

      – Цить, люба дитино, – терпи!

      Мирон Данилович вирішив: «Навідаюся в магазин»; виходячи, глянув на доню – прозора з лиця, так схудла.

      «…Бідне моє, – тужить він, – ми старі мучимось, СКАЧАТЬ