Коханий волоцюга. Надія Гуменюк

Чтение книги онлайн.

      Що далі від Даркової хати, то більше сердилася сама на себе: ну навіщо було брати цей бісовий ровер? Ну навіщо? От горе-велосипедистка… Чи як там по-тутешньому – горе-роверистка? Могла ж зізнатися, що пробувала крутити педалі на такому крутому драндулеті ще пуцьвірінком зеленим, коли до бабусі на канікули їздила. Та й робилися ті не вельми вдалі спроби на рівній дорозі. А тут, на цьому забутому Богом і людьми кривулястому закутку поліського напівсела-напівмістечка, – вибоїна на вибоїні. Так і дивися, щоб не беркицьнутися у котрусь та не зламати собі шию. От замість того, щоб намотувати кілометри верхи, тягне тепер за собою цю стару залізяку з двома колесами, виготовленими ще за царя Гороха. Добре хоч на собі не несе.

      Звісно ж, могла б сказати… Але ж він:

      – Вибачєйте, паняночко-городяночко: метро в нас немає, гелікоптери тимчасово не літають, тролейбуси передбачаються у тридцять п’ятому столітті… Пропоную взяти чудо людської цивілізації під назвою «ровер». Бо до автостанції далеко, а дощ уже на носі. Не хотілося б, щоб такого симпатичненького змочив.

      – Але ж…

      – Ніяких «але ж». Поставиш у касирки. Там така руденька веснянкувата фіфочка у віконечці, Олею звуть. Вона тут неподалік від мене живе – часом навіть забігає, молоко приносить. Від автостанції і доставить ровера. А не доставить… Не велика втрата – все одно він мені вже… як зайцю стоп-сигнал… У мене теперички своя машина.

      І голосно ляснув долонею по блискучому колесу візка.

      От якраз після того «як зайцю стоп-сигнал» та ляскання її наче перемкнуло. Хотіла щось сказати – слова застрягли в горлі, аж дихати стало важко. Спробувала їх проштовхнути, а вони ледь висковзували і леденіли на льоту, як дощові краплі на морозі, тільки – дзінь-дзінь об тишу. Закашлялася і замовкла. Зімітувала усмішку одерев’янілими вустами, ніяково подивилася у Даркові очі. А в них…

      А що в них?! Насмішка? Настороженість? Здивування? Вдячність? Хіба вона могла вгадати, що у його чорнющих перських очах? Вони завжди були для неї загадкою. Загадкою і залишилися. Взяти б і запитати, отак-от навпростець: «Що означає, ваша величносте Дарію Другий, ваш погляд на рабу Божу Іванну?» Але хіба він скаже? Тільки засміється і знову заховається за той сміх. Ет… Вивела із закапелка тісного коридорчика велосипед і повела бруківкою в бік центру. Хай уже буде так, як він сказав.

      Осіння мжичка переходила в дощ, дрібненький і колючий. О! Вже й справді кілька крапель на носі. Таки не встигне добратися сухою до автостанції – без ровера добігла б хутчіше. СКАЧАТЬ