Коханий волоцюга. Надія Гуменюк

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ дохторка, якби ще й освіта… Але недовго ж вона була там санітаркою, всього рік з хвостиком, поки не закрили сільську амбулаторію. В народній медицині петрає куди більше, бо наука в тітки Мільки тривала довше, та, вважайте, з самого малечку і до тітчиної смерті. Ще до школи Любка не ходила, а вже шнурочком за Довгою Мількою плуталася по всіх стежках лісових та лугових. Але ж то так, для себе, щоб могла порятуватися від злої напасті. А щоб інших лікувати… Ні-ні, ви вже вибачєйте.

      Але спробуй переперти сільських жінок. «Що собі робиш, те й мені нараєш! Все одно ж нема куди за поміччю йти». І все, крапка. Тож потроху зменшувалися вузлики із зіллям у Любчиному куфері. А заодно збільшувалася її знахарська популярність. «Пацієнти» й до Лелі потроху призвичаїлися, навіть гостинці їй приносили. Казали, не так уже вона на вовчицю й похожа – більше на пса. Мо’, то й справді звір, але не чистокровний, ні. Погуляв, певно, сірий лісовий ухажор з котроюсь зі здичавілих сільських вівчарок – от вам і нате. У селі половина садиб покинуті: одні господарі перебралися на цвинтар, інші – в міста або більші села. Безпритульні собаки з покинутих обійсть подалися до лісу, змішалися з вовками. Може, й Леля отой гібрид вовко-собачий. Ви-те тіко гляньте, яка тямуща, які очиська розумні, здається, ось-ось заговорить. А вірна і добра яка – лащиться до Любки, як дитина неїна.

      Любка тільки плечима знизувала: що розумна її Леля, то розумна – це вона й сама добре знає. А чистокровна вовчиця вона чи півкровка-вівчарка… Хм… Яке це має значення? Любка її любить, якої б крові та не була. За рік так звикла до своєї Лелі, що ладна за неї хоч у вогонь, хоч у воду. А свого часу ця вовчиця її саму порятувала.

      Любка тоді не хотіла жити. Якраз поховала тітку Мільку й зосталася сама як палець. Ходила сновидою, не знала, за яку соломинку вхопитися, щоб утриматися на поверхні. Щодень бігала на цвинтар – то до манюньої могилки, то до маминої, то до тітчиної. Поверталася якось з кладовища, прислухалася і стала як вкопана – від копиці з торішнім сіном жалісливий дитячий плач доноситься, тоненький такий, ледь-ледь чутний. Весна тільки почалася, пронизливий вітер до кісток проймає, навколо – ні душі. А дитяче скімлення біля копиці то зникає, то знов появляється. Подумала, що божеволіє. То їй кожної ночі дитячий плач ввижався, а тепер і вдень чується. Бігти хутчій додому та випити настоянку з меліси і м’яти чи…

      Ноги самі понесли до розсунутої копиці. А там – темно-сірий клубочок. Ну хто ж це підкинув таке манюнє цуценя? Воно ж іще зовсім сліпе. Взяла на руки, притулила до себе. Цуценя пищить, мордочкою тикається, молока шукає. Щось ніби перевернулося в Любчиних грудях. Ніби крижинка якась розтанула і лоскітно потекла по жилах.

      – Ох ти ж бідосю мала! Бач, не дав тобі Бозя загинути – послав мене, щоб я спасла.

      Це вже пізніше вона думала по-іншому. Хто його відає, кому з них кого Бог послав і хто з них кого більше рятував. Назвала цуценя Лелею, бо в настінному календарі прочитала, що цього дня давні слов’яни відзначали свято Лелі. Знайда потребувала догляду і СКАЧАТЬ